Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Це Антонія Кіхано внаслідок убогості свого духу й тому, що вона вважає свого чоловіка недоумкуватим і недолугим, утримує його біля себе й не дозволяє йому податися у світ на пошуки героїчних пригод, у яких він міг би здобути собі вічну славу. Якби ж це була бодай Дульсінея!.. Атож, Дульсінея; хоч це й може здатися дивно. Дульсінея спроможна спонукати чоловіка відмовитися від слави, якби слава означала необхідність відмовитися від неї, Дульсінеї, або, точніше кажучи, Альдонси. Альдонса, у своєму ідеальному варіанті, могла б сказати йому: «Прийди, прийди в мої обійми, і вилий у сльозах свої тривоги мені на груди, прийди до мене; я бачу, бачу ту круту скелю, що здіймається перед усіма чоловіками протягом багатьох століть, бачу ту гостроверху вершину, на яку спрямовані погляди всіх твоїх братів; я чую, як тебе кличуть твої покоління, але прийди до мене і задля мене відмовся від усього цього; у такий спосіб ти станеш більш великим, мій Алонсо, більш великим. Наситись моїми палкими устами й покрий їх у тиші своїми гарячими поцілунками, й відмовся від того, щоб твою славу проголошували холодні уста людей, яких ти ніколи не знатимеш. Чи після своєї смерті ти почуєш те, що про тебе казатимуть? Поховай свою любов у моїх грудях, бо якщо вона велика, то ліпше буде, якщо ти поховаєш її в мені, а не розсиплеш серед людей випадкових і легковажних! Вони не гідні того, щоб захоплюватися тобою, мій Алонсо, вони цього не гідні. Ти будеш для мене одної, і в такий спосіб ти будеш кращим для Всесвіту і для Бога. Тобі здаватиметься, що ти занапастив свою могутність і свій героїзм, але ти на це не зважай; хіба ти не відчуваєш потужного потоку життя, який непомітно для всіх розливається героїчною і мовчазною любов’ю, переливаючись понад усіма людьми, й досягає межі найдальших зірок? Невже ти не відчуваєш таємничої енергії, яка випромінюється на весь народ і на його майбутні покоління, аж поки одна щаслива пара накриє всі віки своєю тріумфальною і мовчазною любов’ю? Чи знаєш ти, як треба зберігати священний вогонь життя й водночас розпалювати його все яскравіше і яскравіше в культі усамітненому й беззвучному? Любов лише любов’ю, і нічим іншим, здійснює героїчну працю. Прийди до мене й відмовся від будь-якої діяльності в моїх обіймах, і тоді цей твій відпочинок і твоє затемнення в них стануть джерелом і світлом для тих, котрі ніколи не знатимуть твого імені. Коли навіть відлуння твого імені розвіється в повітрі, жар від твоєї любові ще зігріватиме руїни небесних сфер. Прийди й віддайся мені, Алонсо, і хоч ти й не виїдеш на дороги, щоб захищати скривджених, твоя велич не загине, бо в моєму лоні нічого не гине. Прийди до мене, і я приведу тебе від спочинку в моїх обіймах до твого останнього і нескінченного спочинку».

Так могла б сказати Альдонса, а Алонсо був би великим, якби відмовився в її обіймах від будь-якої слави; але ти, Антоніє, ти не вмієш так говорити. Ти не віриш у те, що любов варта більшого, аніж слава; ти віриш у те, що ні любов, ані слава не мають більшої цінності, аніж сонливий затишок домашнього вогнища, що ні любов, ані слава не варті відчуття домашньої безпеки; ти віриш у те, що Вовчик прийде до кожного, хто не хоче спати, і ти не знаєш, що любов, як і слава, не спить, а чатує.

Закінчив Алонсо Кіхано складати свій заповіт, висповідався, знову прокляв усі рицарські романи і «під лемент і плач усіх присутніх пустився духу, простіше сказати, вмер», — додає історик.

«Пустився духу?» Тобто випустив дух? А куди він його випустив? Де він тепер? Де він бачить свої сни? Де він живе? Яку глибину має та прірва здорового глузду, в яку падають і на дні якої спочивають душі, що вилікувалися від сну життя, від божевілля, що не хотіло вмирати? О мій Боже! Ти, який нагородив Дон Кіхота життям і духом, життям і духом його народу, Ти, який надихнув Сервантеса написати цю глибоко християнську епопею, Ти, Боже мого сну, де Ти приймаєш душі тих, що йдуть крізь цей сон життя, надихаючись божевіллям, яке спонукає нас жити сьогодні для прийдешніх віків? Ти вселив нам прагнення до відомості й слави, що є тінню від Твоєї слави; світ колись перестане бути; чи з ним перестанемо бути й ми, мій Боже?

Життя — це сон! А чи не є також сном, мій Боже, цей Твій Усесвіт, вічною і нескінченною Свідомістю якого є Ти? Чи це не Твій сон? Чи Ти, бува, теж не сниш? Що, як і ми, ті, хто дивиться свої сни життя, — лише сон, лише Твій сон? А якщо це так, то що буде з Усесвітом, що буде з нами, що буде зі мною, коли Ти, Боже мого життя, прокинешся? Не переставай бачити нас у Своєму сні, Господи! А чи не станеться так, що Ти прокинешся для людей добрих, коли в годину своєї смерті вони почнуть прокидатися зі сну свого життя? Чи може нам, бідолашним сновидцям, приснитися, що таке неспання людини у Твоєму вічному неспанні, наш Боже? Чи доброта — це не відблиск неспання у темряві сну? Тож, замість докопуватися, щó Ти там бачиш у Своїх снах, щó ми бачимо у своїх, замість досліджувати Всесвіт та життя, ліпше буде тисячу разів зробити добро,