Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Страх перед ніщо, перед смертю й неспроможністю здобути життя вічне, не знайти засобів зафіксувати свою присутність в очах Бога і спричиняє стани тривоги, туги, відчаю, про які йшлося вище і які становлять емоційне тло багатьох Унамунових творів, і «Життя Дон Кіхота і Санчо» зокрема. Ці ж стани мобілізують Дон Кіхота (а з ним і все людство) на впертий опір — на пошуки засобів досягнення безсмертя, навіть усупереч здоровому глузду. Ось чому історія Рицаря Сумного Образу, яку створила уява Сервантеса і яку переписав Унамуно, — взірець для наслідування. «Дон Кіхот Ламанчський для Унамуно є філософом екзистенційної реальності. Це велика людина, людина Бога. Великий представник людства і засновник нової релігії, нової містики, нового кращого світу. Нарешті, він справжній мислитель, який найкраще може представляти Іспанську Філософію» [170] Там само. — P. 27. .

У цьому контексті специфічного значення набуває в «Житті…» категорія абсурду. Для Унамуно це слово означає не тільки безлад, безглуздість світобудови або відсутність зв’язку між людиною і світом, а також абсолютне втілення волюнтаризму, на якому тримається героїчна віра й ентузіазм Дон Кіхота. «Вірую, тому що абсурдно», — повторює він разом із Тертуліаном. У цьому полягає позитивний смисл програми донкіхотського безумства. Унамунівський Дон Кіхот іде по світу навмання, промовляючи собі: «Раціо доводить мені всю абсурдність моєї віри в безсмертя! В очах цих парохів і цирульників, які втілюють здоровий глузд, я маю вигляд божевільного дивака з цією моєю вірою! Сумніви гризуть мене, не залишаючи жодної спокійної хвилини, але я шукатиму Бога, саме тому що це абсурдно! Як абсурдно намагатися творити добро в цьому приреченому на безглуздя світі! Не знайшовши остаточних відповідей, я спалю себе, але своїм пошуком збережу тепло, з якого народжується життя, і своїми сумнівами захищу віру, без якої перебування на землі втрачає сенс!» [171] Тут автор післямови, очевидно, настільки захопився текстом Унамуно, що мимоволі спробував зімітувати його стиль. Тож, дорогий читачу, не шукай цієї цитати у «Житті…». Але видавець не заперечує права на це, як і, думаю, автор, котрий і сам іноді імітував чи й підкоректовував класиків. . Отже, безумство персонажа є програмою виходу з ситуації загубленості й розгубленості, в якій опинилася сучасна людина внаслідок духовної кризи.

Є ще один важливий смисловий шар філософського трактату під назвою «Життя Дон Кіхота і Санчо». Він пов’язаний із риторикою національного відродження. Для тих, хто переймається так званою «проблемою Іспанії», яка загострилася внаслідок так званої катастрофи 1898 року, коли Іспанія втратила свої останні колонії у війні зі США, це есе претендує на роль національної Євангелії. Унамунівський Дон Кіхот постає нормою «іспанськості». Як зауважує Інман Фокс, Унамуно «…пропонує новий ідеал для відродження Іспанії, поєднуючи релігійну проблематику з національною темою: Дон Кіхот — це іспанський Христос, Санчо — народ, а кіхотизм — національна релігія. За Унамуно, кіхотизм, віра, яка повстає проти розуму, і героїзм — ось характеристики іспанського буття, які не можна втратити під час просування країни шляхом модернізації» [172] Fox, Inman. La invención de España. — Madrid: Cátedra, 1997. — P. 122. . Дон Кіхот Унамуно — символ глибинної Іспанії, традиції, яка не повинна померти.

Для того, щоби відповісти на питання, чим є «іспанськість» в Унамуно, треба ще раз розглянути стратегії «пояснення й коментування» роману «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі», якими послуговується письменник у «Житті…», тільки вже з іншого, «націоналістичного» боку, адже саме через них реалізується завдання перетворити образ вселюдини на взірцевого іспанця. Дон Кіхот у такому контексті стає іконою мовно-культурної утопії, яка передбачає створення універсальної іспанської ідентичності, що базується на вищості кастільської традиції. Доказом цього є коментарі двобою між Дон Кіхотом і біскайцем, у яких автор, хоч і з певними обмовками, але послідовно проводить ідею визнання вищості кастільської мови як засобу культурного вираження.

Цей епізод з роману Сервантеса Унамуно коментує як змагання двох типів іспанців: кастільця і баска. Кожен із них благородний і безумний. Кожен із них по-своєму рицар. За кожним із них — культури, які налічують тисячі років («Бо ми, баски, не починаємося. Ні, ні, ми не маємо початку. Ми, баски, знаємо, хто ми є, і ким ми хочемо бути»). Обидва вони уособлюють потужні свідомості, сформовані відповідними типами пейзажів — кастільським і баскським: «О, видовище, яке можна побачити хіба що один раз у століття, видовище битви між двома Дон Кіхотами: Дон Кіхотом ламанчським і Дон Кіхотом біскайським, Дон Кіхотом рівнини й Дон Кіхотом зелених гір!»