Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Отже, в «Житті…» письменник парадоксально «грає» в середньовічний рицарський та експериментально-модерністський типи роману. Такий оригінальний досвід поєднання елементів «пам’яті жанру» дає змогу Унамуно використати «Життя…» як для викладу своєї філософсько-релігійної платформи, що за своїм емоційним забарвленням є трагічною, так і для мобілізації волі читача шукати власні шляхи розв’язання духовної кризи, в якій опинилося людство на межі ХІХ-ХХ століть. «Гра» з поетикою роману у філософському есе пов’язана з сократичною іронією, яку Унамуно активно культивує як дієвий інструмент пізнання. Її сутність полягає в тому, щоби ставити людину перед проблемою, розмовляючи з нею так, аби вона сама знайшла відповіді на питання, які її турбують. Інтегруючи романні риси у філософський трактат, Унамуно діє як Сократ, який був абсолютно серйозним (сьогодні б сказали, що чесним) у питаннях світоглядних, але дозволяв собі бути «несерйозним» (грати роль інтелектуального провокатора, за що й був страчений), ставлячи співбесідникам свої знамениті запитання й говорячи з ними загадками та парадоксами.

«Серйозно-ігрова» складова в поетиці есе Унамуно проявляється в тому, як він переосмислює у своєму філософському трактаті риси агіографічної літератури. У багатьох вимірах «Життя Дон Кіхота і Санчо» є справжнім житієм. На це вказує насамперед панегіричний тон вихваляння подвигів Дон Кіхота, яким позначена вся оповідь: кожен крок персонажа оповитий ореолом досконалості. Не менш помітні інші ознаки агіографії: зовнішній аскетизм стилю, який виражає шанобливе захоплення величчю особистості Дон Кіхота, зосередженість на випробуваннях, крізь які проходить герой, опис чудес, які він здійснює. За словами Корконосенка, письменник «шукає і знаходить пояснення діянь Рицаря, виправдовуючи його перед читачами, хоч очевидно, що Дон Кіхот для Унамуно завжди правий, тому що він Дон Кіхот» [176] Корконосенко, Кирилл. Кихотизм — индивидуальная религия Мигеля де Унамуно // Унамуно, Мигель де. Жития Дон Кихота и Санчо. — Москва: Наука, 2002. — С. 215. .

Одним із першоджерел, на яке, крім «Дон Кіхота», посилається Унамуно у своєму есе, є «Житіє блаженного Отця Ігнатія де Лойоли», яке написав Ріваденейра. Історія засновника ордену єзуїтів — другий паралельний сюжет книги, присвяченої діянням Рицаря Віри, як називає Дон Кіхота Унамуно. У нього Лойола і Дон Кіхот — духовні брати, які набувають самовизначення через діалог одне з одним. «Життя Дон Кіхота і Санчо» значною мірою побудоване як інтертекст, який встановлює смисловий стосунок з твором Ріваденейри. За висловом Хав’єра Бласко, уривки з останнього настільки часто вплетені в есе Унамуно, що принципово трансформують текст Сервантесового роману в напрямку посилення рицарсько-містичного елементу, врешті витворюючи «парадигму, в якій «я» унамунівського дискурсу (і, відповідно, «я» кожного з читачів) повинно знайти ідентифікаційні знаки, аби впізнати себе» [177] Blasco, Javier. La Vida de don Quijote y Sancho o lo que habría ocurrido si don Quijote hubiese en tiempo de Miguel de Unamuno vuelto a mundo // Letras Hispanas. — Vol. 1. — Issue 1. — Fall, 2004. — P. 58–59. .

Окрім життєпису Ріваденейри, на есе Унамуно також «вплинув» твір Лойоли «Духовні вправи». Бласко доходить висновку, що містичні практики, до яких вдається «справжній Дон Кіхот», якого «відновив» Унамуно, в загальних рисах відтворюють систему самовдосконалення, розроблену Лойолою. Вона передбачає проходження крізь низку станів (мовчання, усамітнення, віддалення від людей), «спрямованих на створення умов, необхідних для медитацій, які повинні переходити в дію» [178] Там само. — P. 60. , основний напрямок якої — дієве наслідування Христу.

Бласко наводить чимало прикладів «паралельних місць» у «Житті Дон Кіхота і Санчо» Унамуно і «Духовних вправах» Лойоли. Наприклад, і в Унамуно, і в Лойоли бачимо однаково негативне ставлення до чуттєвості, до будь-яких насолод, пов’язаних із тілесністю. Коментуючи розділ XXXV першого тому (епізод про битву Дон Кіхота з бордюками вина), Унамуно звертає увагу читача на те, що неприхильний до Рицаря Сумного Образу оповідач розказує про ноги Дон Кіхота, які були «не сказати, щоб вельми чисті». Той факт, що Дон Кіхот не миє ніг, як це не парадоксально звучить, на думку Унамуно, характеризує його позитивно, оскільки свідчить про поширену серед рицарів і містиків практику нехтування зовнішніми прикрасами.

Ще одна з єзуїтських норм, яку «поділяє» Унамуновий Дон Кіхот, — байдужість (indeferencia). Під останньою слід розуміти настанову «не бажати нічого для себе особисто», «бути вільним, немовби труп», «шукати і знаходити божественну волю в тому, що відбувається з твоїм життям» [179] Там само. — P. 61. . Це означає, що людина повинна цілком і навіть сліпо покластися на Бога. На думку Унамуно, саме так чинить Дон Кіхот, не обираючи собі мети під час своїх пригод. Він стає взірцем таких чеснот, як покірність і смирення. «Він не обирав, як це зробила б людина марнославна й пихата, в яких пригодах брати йому участь, не мав наміру зробити те або інше, а був готовий зітнутися з будь-якою прикрою несподіванкою, що постане перед ним на перехрестях доріг, а що інстинкт тварин залежить від божественної волі більш безпосередньо, аніж наша незалежна думка, то він дозволив, щоби його кінь показував йому шлях».