Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Не викликає сумніву, що спосіб прочитання «Дон Кіхота», запропонований Унамуно, має серйозне філологічне підґрунтя і, як доводить Лопес-Пасарін Басабе, його можна використати як спосіб інтерпретації під час вивчення творів інших письменників. Проте незаперечним також залишається й той факт, що Унамуно, взявшись наново «переписувати» «Дон Кіхота», прагнув не розтлумачити твір Сервантеса, а створити оновлений філософсько-релігійний і національний міф про Дон Кіхота як прообразу сучасної людини, яка шукає вихід із духовної та національної кризи. Водночас символічно-алегорична стратегія тлумачення роману Сервантеса, яку розробив Унамуно, доволі органічно вписується в «серйозно-ігрову» парадигму, засновану на сократичній іронії, про яку йшлося вище, адже демонстративне інтерпретаційне свавілля, з яким ставиться Унамуно до тексту першоджерела і до постаті Сервантеса, створюючи власний твір, лише підкреслює умовність і химерність уявлень про літературні конвенції і закони: вони постають результатом гри уяви одного автора, які по-новому може розіграти інший творець.

Результат вийшов настільки вдалим, що есе Унамуно стало моделлю й імпульсом для інших авторів написати нові твори на донкіхотську тематику, в яких вони виражали власні філософські, естетичні, ідеологічні та націоналістичні теорії. На думку Хуарісті, «Життя…», «попри навмисно підкреслену неортодоксальність думки, дало поштовх для зародження цілої течії донкіхотської герменевтики, яку представляють Ортеґа-і-Ґассет, Сальвадор де Мадарьяґа, Америко Кастро і довгий-довгий список імен, що зазвичай ховається за словосполученням “та інші”, аж до Борхеса та його геніального оповідання “П'єр Менар, автор Дон Кіхота”, що є постмодерністським відбитком “Життя Дон Кіхота і Санчо”» [182] Juaristi, Jon. Miguel de Unamuno. — Madrid: Fundación Juan March, 2012. — P. 284. .

Впливовість «донкіхотської герменевтики», розробленої в «Житті…», найзручніше проілюструвати на прикладі «Роздумів над “Дон Кіхотом” Хосе Ортеґи-і-Ґассета, чию інтерпретацію роману Сервантеса вважають у багатьох вимірах запереченням Унамунового прочитання історії ламанчського ідальґо. На це вказує вже саме жанрове визначення твору. В Унамуно йдеться про канонізацію життя і подвигів літературного персонажа, який відривається від його автора-творця і підноситься над ним. Ортеґа ж записує свої роздуми з приводу роману «Дон Кіхот», він знижує роль літературного героя і пропагує погляд на Сервантеса як на найвище втілення національного іспанського характеру. В Унамуно превалює апологетично-піднесена настанова, яка героїзує ламанчського ідальґо і перетворює його божевілля на взірцеву модель поведінки, яку мають наслідувати люди і, зокрема, представники іспанської нації, щоби подолати духовний занепад. В Ортеґи переважає скептично-іронічний підхід до Іспанії як до країни, що не вміє мислити. Ортеґа вчить іспанців освоювати глибину грецької й німецької філософських традицій, аби з їхньою допомогою побудувати країну, яка була б гідною життя. Водночас «Роздуми…» є значно менше «грайливою» і значно «серйознішою» книгою, ніж есе Унамуно.

Та попри всі очевидні філософські, ідеологічні й культурні розбіжності між обома текстами, було б несправедливо замовчувати певні жанрові і стильові знахідки, які вперше зробив Унамуно і які розвиває Ортеґа. Продовженням Унамунового підходу до інтерпретації «Дон Кіхота» є вибір есе як синкретичного жанру, що найбільше влаштовує автора для викладу своїх думок, а також для спонукання читача до самостійного пошуку істини. «Роздуми…» так само, як і «Життя…», є філософським трактатом, який підсумовує перший етап інтелектуального становлення Ортеґи і містить практично всі ключові ідеї, які мислитель розвиватиме протягом багатьох років. По-своєму, це також роман, хоча дещо іншого типу, ніж в Унамуно. У ньому протагоніст, «зовнішня подія» й інтрига, які в «Житті…» ще відіграють велику роль, зовсім зникають, поступаючись місцем складній і суперечливій динаміці переживання емоції й мислення, які супроводжують людину в пошуках свого місця у світі відповідно до формули «Я — це я і мої обставини». «Роздуми…» — це той самий роман як «повільний» або «провінційний» жанр, про який Ортеґа стільки напише у своїх працях, присвячених естетиці. Нарешті, твір мадридського філософа також є критично-літературною працею, яка застосовує символічно-алегоричний принцип читання «Дон Кіхота», що його запропонував Унамуно. Тільки застосований він, як уже було сказано, не до долі персонажів, а до роману «Дон Кіхот» загалом. У результаті Ортеґа в другій частині «Роздумів…» змальовує глобальну картину жанрового руху від античності до сучасності (книзі Сервантеса в ній відведена роль архетипового твору, що поєднує риси епосу й роману) і накреслює програму жанрової еволюції на цілі століття. Одне слово, Ортеґа підхоплює деякі принципові художні ідеї, реалізовані в поетиці «Життя…», розвиває їх по-своєму й залишає світові ще одну пам’ятку іспанської літератури, яка зачаровує читача міццю думки й поетичністю стилю.