Я стояла біля дверей і дивилась, як він іде до стійки. «Якщо Моріс обернеться й побачить мене, то ввійду», — сказала я Богу. Не обернувся. Повертаючись додому, я не могла спекатися думок про Моріса. Майже два роки ми з ним чужі. Увесь цей час я не знала, що він робить у ту чи іншу годину, але тепер він не чужий: я ж бо, як і колись, знаю, де він і що він. Моріс вип’є ще кухоль пива й повернеться до знаної мені кімнати, щоб писати. Його звички не змінились, і я люблю їх, як люблять старе пальто. З цими звичками почуваюся безпечно. Мені ніколи не хотілося чогось чужого.
І я подумала: як легко можна зробити Моріса щасливим! Дуже хочеться знову побачити, як він сміється від радощів. Генрі немає вдома. Він умовився з кимсь на ленч після роботи й зателефонував, що прийде не раніше, ніж о сьомій. Отож почекаю до пів на сьому, подзвоню Морісові й скажу: «Я прийду на ніч і на всі наступні ночі. Я втомилася жити без тебе». Спакую речі у велику синю валізу й у малу брунатну. Візьму стільки вбрання, скільки треба на місяць відпустки. Генрі цивілізована людина, за місяць залагодяться всі юридичні справи, промине гіркота втрати, і можна буде спокійно забрати з колишньої оселі все потрібне. Гіркота не дуже дошкулятиме, ми ж не закохані. Шлюб став приятелюванням, а невдовзі можна буде й далі приятелювати, як було раніш.
Враз я почулася вільною і щасливою. «Уже не завертатиму собі голови Тобою, — сказала я Богові, простуючи Коммоном. — Мені все одно, чи Ти є, чи Тебе нема, чи справді Ти дав Морісові ще один шанс, а чи я все вигадала. Може, зараз йому випадає той другий шанс, якого я просила. Зроблю Моріса щасливим — ось Тобі, Господи, моя друга обітниця. Перешкодь мені, якщо можеш. Зупини мене, якщо можеш».
Нагорі, у своїй кімнаті, я взялася писати листа до Генрі. «Милий Генрі», — почала була, але це звучало лицемірно. «Любий» було б брехнею, а от «дорогий» — це в самий раз, ніби звертаєшся до когось знайомого. Так я й написала: «Дорогий Генрі, мені дуже прикро завдати Тобі удару, але ось уже сім років я кохаю Моріса Бендрікса. Майже два роки ми не бачилися й не листувалися, але це не допомогло. Я не можу без нього жити, тому й покидаю Тебе. Знаю, що довгий час я була поганою дружиною, а з червня 1944 року в мене взагалі нема нікого збоку, і нам усім погано. Колись я гадала, що можна пустити на самоплив цей роман, а тоді він помалу, любо-мило сам собою згасне, але сталося інакше. Я кохаю Моріса ще дужче, ніж у 1939 році. Очевидно, я поводилася по-дитячому. Тільки тепер усвідомила, що рано чи пізно мушу зробити вибір, бо інакше нароблю дурниць геть у всьому. До побачення, хай Бог Тебе благословить». Я перекреслила слова «хай Бог Тебе благословить», і то так, щоб не вдалося їх прочитати. Якісь вони пишномовні, та й Генрі не вірить у Бога. Свій підпис я хотіла доповнити виразом «з любов’ю», але він теж не годився, хоча й відповідав правді. Я ж таки люблю Генрі — у свій ганебний спосіб.
Вклавши листа в конверт, я написала на ньому: «Особисто в руки». Це щоб Генрі не розпечатав конверта при комусь. Адже він може привести додому приятеля, а я не хочу, щоб той бачив, як уражено гордість мого чоловіка. Тоді я витягла валізу й стала вкладати в неї речі, та раптом стукнула думка: «Куди це я поділа листа?» Він зразу ж знайшовся, але тут на гадку спало ще одне: «Ану ж я в поспіху забуду покласти його в передпокої й Генрі даремно дожидатиметься мене?» Тож я з листом зійшла сходами до передпокою. Майже все спакувала, крім вечірньої сукні, а Генрі мав би прийти не раніш як за півгодини.
Щойно я поклала листа на столику, поверх пообідньої пошти, як у замку зашкряботів ключ. Невідь-чого я схопила листа, і тут увійшов Генрі. Справляв враження хворого й вичерпаного.
— О, ти тут? — озвався він і, проминувши мене, пішов до кабінету.
Трохи виждавши, я рушила за ним, постановивши: «Мушу дати йому листа, треба тільки набратися духу». Відчинивши двері, я побачила, що він сидить у кріслі біля незапаленого каміна й плаче.
— Генрі, що сталося? — спитала я.
— Нічого, — відповів він. — Дуже болить голова, ото й усе.
Розпаливши камін, я запропонувала:
— Дам тобі таблетку венґаніну.
— Не турбуйся, — сказав він, — мені вже полегшало.
— Що в тебе за день був сьогодні?
— Ет, такий самий, як інші. Я трохи втомився.
— З ким це ти обідав?
— З Бендріксом.
— З Бендріксом? — перепитала я.
— А чому б і ні? Він пригостив мене ленчем у своєму клубі. Жахливим ленчем.
Я підійшла до Генрі ззаду й поклала долоню йому на лоба. Дивний жест — у мить, коли маєш покинути чоловіка назавжди. Він так робив зразу ж після нашого одруження, коли в мене часто бували напади сильного болю голови — з нервів, бо все йшло не так, як треба. На якийсь час я забула, що тоді вдавала, буцімто мені полегшало від такого жесту. Генрі обхопив мою руку й притиснув міцніше до лоба.
Читать дальше