Ґрем Ґрін - Кінець роману

6 лютого 1946 року

Сьогодні в мене була жахлива сцена з Річардом. Він говорив про суперечності в християнських церквах, я старалася слухати, але це мені не дуже вдавалося. Помітивши це, Річард спитав:

— Навіщо ви сюди приходите?

— Щоб бачитися з вами, — ляпнула я, не подумавши.

— Я гадав, що ви приходите, щоб учитися, — сказав він.

Я відповіла, що саме це й мала на увазі. Бачила, що Річард не повірив мені, і гадала, що він почуватиметься ураженим і сердитиметься, але він зовсім не розсердився. Звівшись із кретонового крісла, Річард сів на кретонову софу поряд мене — так, щоб я не бачила плямистої щоки.

— Мені це дуже важливо — бачитися з вами щотижня, — признався він, і я відчула, що зараз почнеться залицяння. Поклавши долоню на мій зап’ясток, Річард спитав: — Чи подобаюсь я вам?

— Звичайно ж, подобаєтеся, Річарде, — відповіла я. — Інакше я не сиділа б тут.

— Чи вийдете за мене заміж? — спитав він. Гордість змусила його вжити такий тон, ніби йшлося про те, чи не вип’ю я ще чашку чаю.

— Генрі, мабуть, не схвалив би такого вчинку, — спробувала я обернути все в жарт.

— Невже ніщо не спонукає вас покинути чоловіка?

«Якщо я не покинула його задля Моріса, то якого дідька сподіватися, що я це зроблю задля тебе?» — спересердя подумала я й мовила вголос:

— Я заміжня.

— Для нас обох це нічого не значить.

— О ні, значить, — заперечила я. І додала, бо ж треба було коли-небудь це сказати: — Я вірю в Бога і в усе інше. Це ви мене навчили такого. Ви й Моріс.

— Не розумію.

— Ви завжди запевняли, що священики навчили вас не вірити. Буває й навпаки.

Глянувши на свої гарні руки — на всю свою красу, Річард помалу проказав:

— Мені байдуже, у що ви вірите. Можете вірити хоч у весь набір цих нісенітниць. Я кохаю вас, Саро.

— На жаль, — сказала я.

— Моя любов сильніша, ніж ненависть до віри. Якби в нас були діти, я б дозволив вам виховувати їх у цій збоченській вірі.

— Не кажіть такого.

— Я не багач. Мене стає тільки на спробу підкупити вас одним-єдиним — пожертвувати свої переконання.

— Я кохаю когось іншого, Річарде.

— Не дуже-то й кохаєте, якщо вас стримує ота дурнувата обітниця.

— Я робила все, щоб її порушити, — понуро призналась я. — Не вдалося.

— Маєте мене за дурника? — спитав він.

— Чого б то?

— Бо сподіваюся, що ви покохаєте ось такого, — він повернувся до мене потворною щокою. — Ви вірите в Бога. Це легко. Ви красуня. Вам нема на що нарікати. А мені за що любити Бога? За ось це, що дав мені, дитині?

— Дорогий Річарде, — сказала я, — не таке воно вже й страшне.

Заплющивши очі, я притулила вуста до плям. На мить мене занудило, бо я гидую всім потворним, а Річард сидів нерухомо й дозволяв себе цілувати. «Цілую страждання, — подумала я, — воно ж бо більшою мірою властиве Тобі, ніж щастя. Люблю Тебе у Твоєму стражданні». Відчувши смак заліза й солі, я знову звернулася до Господа: «Який Ти добрий! Ти міг би вбити нас щастям, натомість дав нам жити з Тобою в стражданні».

Я відчула, що Річард рвучко відсунувся, і розплющила очі.

— До побачення, — сказав він.

— До побачення, Річарде.

— Не приходьте сюди. Я не стерплю вашої жалості.

— Це не жалість.

— Я пошився в дурні.

І я пішла собі. Не було чого залишатися. Я не могла сказати, що заздрю Річардові, бо він носить знак страждання й щодня бачить у дзеркалі Тебе, а не нудну людську річ, яку ми звемо вродою.

10 лютого 1946 року

«Не потребую писати Тобі чи говорити з Тобою» — ось так я кілька хвилин тому почала листа, а тоді засоромилася й порвала його. Безглуздо писати до Тебе, Ти ж бо знаєш кожну думку ще перед тим, як вона постане в голові. Чи кохала я Моріса, перш ніж полюбила Тебе? А може, я весь час насправді любила Тебе? Може, торкаючись Моріса, я торкалася Тебе? Чи могла б я торкнутися Тебе, якби спершу не торкнулася його так, як нікого досі, — ані Генрі, ані когось іншого? І Моріс кохав мене й торкався мене так, як нікого більш. А може, він не мене, а Тебе любив? Адже ненавидів у мені те, що й Ти ненавидиш. Увесь час він був на Твоєму боці, але не знав цього. Ти хотів, щоб ми розлучилися, і Моріс хотів, отож прискорював час розлучення гнівливістю, ревнощами і любов’ю. Ми віддали одне одному стільки любові, що насамкінець нічого не залишилося, крім Тебе, — кожному з нас двох. Я могла б усе своє життя витрачати любов потрошку — то тут, то там, вділяти пайку то одному, то другому мужчині. Та вже тоді, уперше, у готелі біля Паддинґтону, ми розтратили все, що мали. Ти був там і навчав нас — як ото багача — марнотратити, щоб якогось дня у нас не стало нічого за душею, крім любові до Тебе. Але Ти до мене занадто добрий. Коли я прошу болю, даєш мені спокій. Дай і йому. Віддай Морісові мій спокій, він гостріше цього потребує.