Ґрем Ґрін - Кінець роману

— Я тебе кохаю, — сказав він. — Чи знаєш це?

— Знаю, — відповіла я. Могла б і зненавидіти його за такі слова з ноткою домагання. «Якби ти справді мене кохав, — подумала я, — то поводився б, як і личить кожному зрадженому чоловікові. Ти лютував би, і ця лють звільнила б мене».

— Я без тебе не зможу, — додав Генрі.

«Та зможеш, — подумки заперечила я. — Бракуватиме тобі вигóди, але зможеш. Колись ти почав читати іншу газету й швидко звик до неї. Це тільки слова, традиційні слова традиційного чоловіка, які зовсім нічого не значать». І тут мені в око впало його обличчя в дзеркалі. Генрі й далі плакав.

— Що з тобою? — спитала я.

— Нічого, я ж тобі сказав.

— Не вірю. Може, щось сталося на роботі?

— А що там може статися? — відповів Генрі з незвичною, як на нього, гіркотою в голосі.

— Чи не Бендрікс тебе знервував?

— Звичайно ні. Гадаєш, він зумів би?

Мені хотілося відвести його руку. Генрі не забирав її. Я боялася його наступних слів, що неминуче ляжуть нестерпним тягарем на сумлінні. Моріс мав би досі бути вдома. За п’ять хвилин я добралася б до нього, якби не завадив Генрі. Я побачила б щастя, а не горе. Поки не бачиш горя, поти й не віриш у нього. Звіддаля можеш завдавати болю будь-кому.

— Моя ти дорогá, — сказав Генрі, — ніякий був з мене чоловік.

— Не розумію, про що ти, — відказала я.

— Я зануджував тебе. І мої приятелі занудні. І ми з тобою… знаєш… віддавна вже не робимо цього…

— Ось цьому рано чи пізно настає кінець, — кивнула я, — в усіх подружніх пар. Ми з тобою добрі приятелі.

Такий був мій план втечі. Якби Генрі згодився з цим твердженням, я дала б йому листа, виклала б свої наміри й пішла б собі. Але він не впіймався на гачок, і я залишилася тут. Знову зачинилися двері перед Морісовим носом. Цього разу не звинувачую за те Бога. Я сама їх зачинила.

— Не можу навіть уявити тебе в ролі приятельки. Без приятелів можна обійтися, — проказав Генрі й, глянувши на моє відображення в дзеркалі, докинув: — Не покидай мене, Саро. Потерпи ще кілька років. Я спробую…

Так і не зумів зміркувати, що б його іще спробувати. Було б набагато краще для нас обох, якби я покинула його кілька років тому. А тепер не спроможуся на удар, коли Генрі поряд мене. І завжди буде поряд мене, бо я навіч побачила його горе.

— Не покину тебе, — відповіла я. — Даю слово.

Іще одну обітницю мушу додержувати. Склавши її, я не зможу витримати з чоловіком ані хвилини. Моріс зазнав поразки, і я зненавиділа Генрі за перемогу. А чи зненавиділа б Моріса, якби він став переможцем? Забравшись у свою кімнату, я порвала листа на такі дрібненькі клаптики, що ніхто не стулив би їх докупи, стусонула ногою валізу під ліжко, бо несила її розпаковувати, і взялася ось це описувати.

Моріс вкладає свій біль у письмо. Відчуваєш, як речення прошиваються нервами. Що ж, якщо біль може вивчити когось на письменника, то й я, Морісе, набираюся тої науки. Якби ж то вдалося хоч раз поговорити з тобою… Не можу говорити з Генрі. Ні з ким не можу. Боже милий, дозволь мені говорити.

Вчора я купила розп’яття. Через те, що квапилася, вибрала дешеве й негарне. Сказавши, що хочу його придбати, я почервоніла. Хтось із знайомих міг би мене побачити в цій крамниці. Тут треба було б вставити в двері матове скло, як у крамничках, де продають презервативи. Замкнувшись у своїй кімнаті, можу вийняти це розп’яття із самого дна шкатулки з коштовностями. Я б хотіла знати молитву без отих «мені». «Допоможи мені». «Дай мені щастя». «Пошли мені смерть». Мені, мені, мені.

Зроби так, щоб я думала про ці жахливі плями на Річардовій щоці. Зроби так, щоб я бачила обличчя заплаканого Генрі. Зроби так, щоб я забула про саму себе. Боже милий, я намагалася любити й наробила плутанини. Якби я могла любити Тебе, то знала б, як любити людей. Я вірю в легенду. Я вірю, що Ти народився. Я вірю, що Ти помер за нас. Я вірю, що Ти Бог. Навчи мене любити. Мені байдуже до мого болю. Я не витримую болю інших людей. Хай мені й далі болить, але забери від них біль. Боже милий, якби Ти міг зійти з хреста й дозволив, щоб мене розп’яли замість Тебе… Якби я могла страждати так, як Ти, то могла б і зцілювати так, як Ти.

4 лютого 1946 року

Генрі узяв собі вихідний. Не знаю, навіщо це зробив. Він пригостив мене ленчем. Ми відвідали Національну галерею, тоді рано повечеряли вдома й пішли до театру. Генрі скидається на батька, що забрав дитину зі школи. Але це він дитина.

5 лютого 1946 року

Генрі задумав поїхати навесні зі мною у відпустку за кордон. Поки що він не може вибрати між замками — над Луарою чи в Німеччині, де можна було б приготувати доповідь про моральний дух німців під час бомбардувань. Не хочу, щоб прийшла ця весна. Знову я завела своєї — «хочу», «не хочу»… Якби я могла любити Тебе, я змогла б полюбити Генрі. Бог був створений як людина. Він був не тільки Морісом, але й Генрі з астигматизмом і Річардом із плямами. Якби я змогла полюбити болячки прокаженого, то невже не зуміла б полюбити занудність свого чоловіка? Але я б відвернулася від прокаженого, якби він тут опинився, а тепер от уникаю Генрі. Завжди мене тягне на драматичність. Я забрала собі в голову, що готова терпіти біль від Твоїх цвяхів, а не можу витримати добу з картами й путівниками Мішлена. Боже милий, я ні до чого не здатна. Я й досі сучка та облудниця. Усунь мене з дороги.