Ґрем Ґрін - Кінець роману

«Річард має рацію, — спало мені на думку, — ми вигадали воскресіння, бо потребуємо своїх тіл». Як тільки я визнала його правоту й вирішила, що все це казка, якою ми розраджуємо одне одного, куди й ділася моя ненависть до цих статуй. Вони стали схожі на бездарні кольорові ілюстрації казок Ганса Крістіана Андерсена й на погані вірші. Зрештою, комусь та й треба їх писати — хоча б віршомазові, не настільки гордому, щоб ховати їх, замість виставляти напоказ свою дурість. Я обійшла церкву, розглядаючи ці фігури одну за одною. Перед найгіршою — не знаю, якого святого вона зображала, — молився чоловік середнього віку, поставивши поруч себе капелюх-котелок і вклавши в нього кілька загорнутих у газету корінців селери.

Звісно ж, тіло було й на вівтарі, таке знайоме. Я знала його краще, ніж Морісове, але ніколи не сприймала ось таким матеріальним, з усім належним людині, навіть із частинами, прикритими пов’язкою на стегнах. Мені згадалося одне таке зображення в іспанській церкві, яку ми з Генрі відвідали. Кров збігала червоною фарбою з очей і рук. Мене замлоїло. Генрі хотів, щоб я помилувалася колонами XII століття, але мене нудило, я хотіла вийти на свіже повітря. «Ці люди люблять жорстокість», — подумала я. А пара не вразить тебе кров’ю і криками.

Вибравшись на майдан перед церквою, я сказала Генрі:

— Не можу дивитися на всі ці намальовані рани.

Генрі дивився на такі речі розсудливо, він завжди розсудливий.

— Звичайно, це дуже матеріалістична віра, — відповів він. — У ній чимало магічного…

— Хіба магія може бути матеріалістичною? — спитала я.

— Так. Око тритона, лапка жаби, палець мертвонародженої дитини. Годі знайти щось матеріальніше. Побожні люди досі вірять, що під час відправи хліб і вино перетворюються на плоть і кров.

Усе це я знала, але гадала, що воно більшою чи меншою мірою відмерло зразу ж після Реформації й збереглося тільки в бідняків. Генрі вивів мене з омани (як часто він давав лад моїм плутаним думкам!).

— Матеріалізм — це платформа не лише для бідняків, — пояснив він. — Деякі найвидатніші мислителі були матеріалістами, як-от Паскаль і Ньюман. Такі витончені в окремих галузях і такі по-примітивному забобонні в інших. Колись ми дізнаємося, чому так сталося. Може, через недугу залоз.

А нині я дивилася на матеріальне тіло, матеріальний хрест і дивувалася: як це людям вдалося розіпнути пару? Звичайно, вона не відчуває ні болю, ні насолоди. Тільки під впливом забобону я вважала, що вона може відповісти на мої молитви. «Боже милий», — мовила я замість «Мила паро». Я казала, що ненавиджу Тебе, та чи можна ненавидіти пару? Можна ненавидіти цю постать на хресті, яка вимагає вдячності: «Ось що Я витерпів для тебе», — але пару… А Річард вірить у щось іще менш реальне, ніж пара. Він ненавидить баєчку й бореться з нею, сприйнявши її всерйоз. Я не могла б ненавидіти Гензеля, Ґретель і їхню цукрову хатку так, як він ненавидить легенду про небеса. Змалку я могла ненавидіти лиху королеву з казки про Білосніжку, а Річард не відчуває ненависті до казкового Диявола. Немає Диявола, немає Бога, але вся його ненависть виливається проти доброї казки, а не злої. Чому? Я звела очі на дуже вже знайоме тіло, розпростерте у вигаданих муках, з опущеною головою, як уві сні. «Іноді я ненавиділа Моріса, — майнула мені думка, — та чи спромоглася б на таке, якби не кохала його? О Боже, якби я могла Тебе ненавидіти, що б це значило?»

А може, я таки матеріалістка? Може, й у мене щось негаразд із залозами, якщо не цікавлюся справді важливими, вільними від забобонів речами та справами — Комісією у справах добродійних організацій, показниками рівня життя, підвищенням калорійності харчування робітників? Чи можна вважати мене матеріалісткою, якщо я вірю в окремішнє існування цього чоловіка з капелюхом-котелком, металу, з якого зроблено цей хрест, і моїх рук, яких я не можу скласти для молитви? Припустімо, що Бог є. Припустімо, що Він існує як ось таке тіло. Хіба може бути щось погане в тому, що я вважаю Його тіло таким самим матеріальним, як і моє? Чи міг би будь-хто любити Його або ненавидіти, якби в Нього не було тіла? Я не можу любити пару, яка колись була Морісом. Знаю, що це дике, грубе й матеріалістичне міркування, але чому б мені не бути дикою й грубою матеріалісткою? Я рушила до виходу розлюченою й наперекір Генрі, наперекір усім розсудливим і безстороннім розумникам повелася так, як богомольці в іспанських церквах: умочила пальця в так звану свячену воду й позначила собі на лобі щось подібне до хреста.