Ґрем Ґрін - Кінець роману

12 вересня 1944 року

Пообідавши в «Пітері Джоунзі», я купила лампу для кабінету Генрі. Пообідала цнотливо — в оточенні самих жінок. Жодного мужчини. Таке враження, ніби служу в жіночому полку. Я почувалася майже в мирі та спокої. Тоді пішла на Пікаділлі, до кінотеатру хроніки, і подивилася на руїни в Нормандії та приїзд якогось американського політика. Нíчого робити до сьомої години, коли має повернутися Генрі. На самоті я випила кілька скляночок. Згрішила. Невже доведеться мені відректися ще й від спиртного? Як же тоді мені жити, якщо я відмовлюся геть від усього? Я була особою, що кохала Моріса, пускалася берега з чоловіками, любила випити. Що станеться, якщо відкинеш усе те, що становить твоє «я»?

Прийшов Генрі. Було видно, що він дуже радий і хоче, щоб я спитала про причину радості, але я промовчала. Тоді він сказав сам:

— Мене представляють до четвертого класу ОБІ.

— А що воно таке? — спитала я.

Генрі приголомшило, що я цього не знаю. Він пояснив, що йдеться про титул офіцера ордена Британської імперії. За рік-два мій чоловік, очоливши департамент, дістане командорський титул — КБІ.

— Коли йтиму на пенсію, — додав він, — то, ймовірно, стану лицарем-командором ордена другого класу — ЛБІ.

— Якась плутанина виходить, — відповіла я. — Ти б не хотів триматися тих самих літер?

— А ти б не хотіла стати леді Майлз? — відповів запитанням на запитання Генрі, і я спересердя подумала, що мені хотілося б одним-одного на світі — стати місіс Бендрікс, та ось довелося навіки розпрощатися з такою надією. Леді Майлз не має коханця, не пиячить, тільки знай балакає про пенсії з сером Вільямом Маллоком. А де ж у той час буду я?

Минулої ночі я дивилася на заснулого Генрі. Поки була тим, що закон називає провинною стороною, я могла дивитися на нього ніжно, як на дитину, що потребує моєї опіки. А коли я стала, по-юридичному кажучи, невинною, він мене весь час бісить. Генрі має секретарку, що іноді дзвонить сюди й каже: «О, це місіс Майлз. А чи вдома Ге Ем?» Усі секретарки вживають ці нестерпні ініціали, що звучать не по-приятельськи, а по-панібратськи. «Його високість Ге Ем, — думала я, дивлячись на нього, — Генріх Моральний, з ласки Господа Милостивого, та його Гоноровий Масовий ескорт…» Час від часу він усміхався уві сні — помірковано й побіжно, як і личить високопоставленому чиновникові, наче хотів тим сказати: «Так, це дуже потішна річ, але пора нам знову взятися до роботи, правда ж?»

Якось я спитала його:

— Чи був у тебе роман із секретаркою?

— Роман?

— Любовний зв’язок.

— Звичайно ні. Чому ти таке подумала?

— Не знаю. Просто так поцікавилася.

— Я нікого, крім тебе, не любив, — сказав він і взявся читати вечірню газету. А я не могла не поставити собі запитання: невже мій чоловік такий непривабливий, що жодна жінка не захотіла його? Крім мене, звісно. Чомусь я таки по-своєму хотіла його, уже й не пригадаю чому й за що. Я була надто молода й, вибираючи, не знала, чого хочу. Це несправедливо. Поки кохала Моріса, то й Генрі любила, а тепер я, ставши, як ото кажуть, добропорядною, не люблю нікого. А найдужче незлюбила — Тебе.

8 травня 1945 року

Увечері ми пішли до Сент-Джеймського парку подивитись, як святкують День перемоги в Європі. Біля освітленого прожекторами озерця, між палацом і казармами кінної гвардії, було дуже тихо. Ніхто не співав, не галасував, ніхто не був п’яний. Люди сиділи парами на траві, тримаючись за руки. Мабуть, тішилися, що настав мир і не стало бомб.

— Не до душі мені мир, — мовила я Генрі.

— Я оце міркую, куди мене переведуть із міністерства внутрішньої безпеки, — відповів він.

— У міністерство інформації? — припустила я, силкуючись на зацікавлення.

— Ні-ні, на таке я не згоджуся. Там повно чиновників на тимчасовій роботі. Як тобі міністерство внутрішніх справ?

— Будь-що, Генрі, аби тільки воно тобі подобалося, — сказала я.

На балкон вийшла королівська родина, і натовп доброзвичайно заспівав. Це не керманичі, як-от Гітлер, Сталін, Черчилль чи Рузвельт, а звичайна собі сім’я, яка нікому нічого поганого не зробила. Я хотіла, щоб поруч мене був Моріс. Я хотіла розпочати все наново. Я хотіла належати до сім’ї.

— Зворушливо, правда? — зауважив Генрі. — Що ж, тепер усі ми можемо спокійно спати вночі.

Ніби ми хоч вряди-годи робили вночі щось інше.

10 вересня 1945 року

Мушу бути розсудливою. Два дні тому я випорожняла свою стару сумочку («з нагоди свята перемоги» Генрі подарував мені нову; мабуть, солону ціну заплатив) й знайшла карточку з написом «Річард Cміт, Седар-роуд, 16. Приватні поради щоденно, від 16:00 до 18:00. Ласкаво просимо всіх». І я подумала, що надто вже довго мене тіпає та смикає. Треба спробувати інших ліків. Якщо цей Сміт зможе мене переконати, що нічого й не було, що моя обітниця нічого не важить, то напишу Морісові й спитаю, чи не хоче він поновити все те, що було між нами. Може, я навіть покину Генрі. Не знаю. Перш за все треба стати розсудливою. Уже не буду істеризувати. Візьмуся за розум. Отож я прийшла на Седар-роуд і натиснула на кнопку дзвінка.