Ґрем Ґрін - Кінець роману

— Як же мені розв’язати цю справу, — спитала я, — якщо на світі взагалі нема кохання?

— Треба вибрати такий розв’язок, щоб ви якнайдовше почувались якнайщасливішою.

— Ви вірите в щастя?

— Я не вірю в жоден абсолют.

Здається, єдине щастя Сміта полягає в упевненості, що він може розрадити, порадити й допомогти, що він може бути корисним. Таке переконання спонукує його щонеділі йти до Коммону й промовляти людям, які відходять від нього, не вислухавши, не розпитавши й впустивши карточки на моріжок. Чи часто приходять сюди відвідувачі, як-от я сьогодні?

— Чи багато у вас відвідувачів? — поцікавилась я.

— Ні, — відповів він. Любов до правди перемогла гордість. — Ви перша… за дуже довгий час.

— Розмова з вами добре вплинула на мене, — запевнила я. — Ви просвітлили мою голову.

Єдиний спосіб, яким можна було втішати Сміта, — це підживляти його ілюзію.

— Якби ви знайшли трохи часу, — несміло сказав він, — ми б могли взятися до справи з самого початку і дійшли б до глибинної суті. Маю на увазі філософські аргументи й історичні свідчення.

Я дала якусь ухильну відповідь, і він повів далі:

— Це справді важливо. Не можна легковажити ворогів. Вони обстоюють свою справу.

— Обстоюють?

— Ця справа слушна тільки на перший погляд. Облудна вона. — Занепокоївшись, Сміт дивився на мене. Мабуть, міркував, чи я не з тих, що відходять. Мені видалася дрібничкою пропозиція, яку він нервово докинув: — Усього одна година щотижня. Вона вам дуже допоможе.

«Хіба я не розпоряджаюся всім своїм часом? — подумала я. — Можу читати книжки й ходити в кіно, ось тільки не розумію слів і не пам’ятаю образів. У вухах стугонять слова про мене саму й про моє лихо, перед очима маячать образи мене й лиха. А сьогодні пополудні я на якусь часину все це забула».

— Прийду. Дуже приємно, що ви вділяєте мені час, — сказала я, силкуючись вселити в нього якнайбільшу надію й благаючи Бога, від якого пообіцяв мене вилікувати Сміт: «Дозволь мені допомогти йому!»

2 жовтня 1945 року

Сьогодні було душно, накрапав дощ. Тож я зайшла до темної церкви на розі вулиці Парк-роуд, щоб там трохи посидіти. Генрі сидів удома, я не хотіла його бачити. Намагаюся не забувати, що треба бути люб’язною за сніданком, за обідом — коли Генрі вдома — і за вечерею. А якщо трапляється це забути, то він відплачує мені люб’язністю. Дві особи, повіки-віків люб’язні одна до одної. Увійшовши, сівши й розглянувшись, я побачила, що це католицька церква, повна гіпсових статуй та інших бездарних витворів реалістичного мистецтва. Не терплю цих скульптур і розп’ять, усього цього наголошування на людському тілі. Силкуюсь уникати цього тіла й усього, що воно потребує. Напевно, я могла б повірити в якийсь різновид Бога, зовсім не пов’язаного з нами, невиразного, аморфного, космічного, якому я щось пообіцяла б, а він дав би мені щось взамін, простягшись із невизначеності до реального життя й снуючи могутнім подихом пари поміж стін і стільців. Колись і я стану часточкою цієї пари — назавжди втечу від самої себе. І ось я, увійшовши в темну церкву на Парк-роуд, побачила тіла, виставлені на всіх вівтарях довкола мене, — огидні гіпсові статуї з самовдоволено-люб’язними обличчями, і згадала, що тут вірять у воскресіння плоті, тої плоті, безповоротного знищення якої я так прагну. Я заподіяла їй стільки зла… Як тепер мені хотіти, щоб вона зберігалася навіки? Раптом згадалися Річардові слова про те, що людські істоти придумують доктрини, щоб задовольняти свої прагнення. Як же він помиляється! Якби мені випало придумати доктрину, то в ній ішлося б про те, що тіло не відродиться, а згниє разом із торішніми хробаками. Дивно, що наш розум коливається вперед-назад, від крайності до крайності. Чи криється істина в якійсь точці, через яку пролітає маятник? Не в тій, де він нерухомо висить, наче прапор у безвітрі, а в тій, що ближча до однієї з двох крайностей. Коли б маятник якимсь чудом спинився під кутом 60 градусів до вертикалі, я б повірила, що він показує істину. Що ж, сьогодні маятник вигойдувався, і я думала не про своє тіло, а про Морісове. Думала про зморшки, які життя викарбувало на його обличчі, такі самі особисті, як його почерк. Думала про той свіжий шрам на плечі, якого не було б, якби Моріс не спробував захистити інше тіло від стіни, що валилася. Не сказав мені, чому він лежав три дні в лікарні. Я дізналася про цей випадок від Генрі. Той шрам став частиною його особистості, як і ревнощі. Я подумала, чи хотілося б мені, щоб Морісове тіло, як і моє, перетворилося на пару, і відчула, що хочу, аби шрам тривав вічно. Та чи зможе його кохати моя пара? Ось тут мені захотілося, щоб таки існувало моє ненависне тіло, але тільки тому, що воно могло б кохати шрам. Ми можемо любити душею, та чи досить самої тільки душі? Любов ненастанно поширюється, тож ми можемо любити навіть безчуттєвими нігтями, навіть одежею, коли рукав відчуває інший рукав.