Ґрем Ґрін - Кінець роману

Тепер я стараюся пригадати, що там діялося. Міс Cміт запарила чаю, а після чаювання вийшла, залишивши мене наодинці з її братом. Він спитав, які в мене проблеми. Я сиділа на кретоновій софі, господар оселі — на твердому стільці, з кішкою на колінах. Гладив її гарними руками, які мені не сподобалися. Я воліла б уже дивитися на плями, але він сів так, щоб виставити мені гладку щоку.

— Поясніть, будь ласка, — сказала я, — чому ви такі певні, що Бога нема.

Погладжуючи кішку, Сміт розглядав свої руки, і я пожаліла його. Пишається ними, бідолаха, а якби не був поплямлений, то, мабуть, не було б причини пишатися.

— Ви слухали мій виступ у Коммоні? — спитав він.

— Так.

— Там доводиться дуже спрощувати. Спонукувати людей, щоб самі думали. Чи стали ви думати?

— Напевно, так.

— У якій конфесії вас виховали?

— Ні в якій.

— То ви не християнка?

— Мабуть, мене охрестили. Це ж загальноприйнята умовність, хіба ні?

— Якщо ви не вірите в Бога, то навіщо вам моя допомога?

І справді. Я ж не можу розповісти йому про Моріса під дверима й про мою обітницю. Поки що не можу. Зрештою, річ не тільки в тому, скільки обітниць я склала й порушила за все своє життя. Чому з них залишилася тільки ось ця, схожа на подарунок від приятельки, — таку вже бридку вазу, що ждеш не діждешся, щоб її розбила служниця? Ба, рік у рік розбиваються справді цінні речі, а ця бридота залишається. Переді мною ніколи не поставало таке питання, і Смітові довелося спитати ще раз.

— Я не певна в тому, що не вірю, — відповіла я. — Просто не хочу вірити.

— Розкажіть мені все як є, — сказав він, забувши про руки й повернувшись до мене плямистою щокою. Забув про себе, забажавши мені допомогти, і я ні з того ні з сього заговорила — про ту ніч, про вибух бомби й про дурнувату обітницю.

— То ви справді вірите, що, можливо… — почав був Сміт.

— Так.

— Подумайте про тисячі людей у всьому світі, що ось у цю мить моляться й ніколи не дочекаються відповіді на свою молитву.

— Тисячі людей умирали в Палестині, коли Лазар…

— Ми ж з вами не віримо в цю баєчку, правда ж? — по-змовницькому глянув він на мене.

— Звичайно ні, але в неї вірять мільйони людей. Мабуть, вважають її обґрунтованою…

— Люди не потребують обґрунтовувати те, що зачепило їхні почуття. Закохані не зважають на здоровий глузд, хіба не так?

— То ви й кохання можете пояснити?

— Так, можу, — відповів він. — У когось воно виступає прагненням володіти, різновидом жадібності. У когось іншого — прагненням підлягти чужій волі, скинути з себе відповідальність і викликати захват. Іноді воно полягає в бажанні мати змогу виговорюватися, скидати тягар з душі на того, кому не нудно вислуховувати. Або ж у бажанні знайти в комусь матір чи батька. Звісно, усе це біологічно вмотивовано.

«Правда, — подумала я, — але невже понад неї немає нічого більш? Усе це я відкопала в собі, у Морісові, але лопата так і не досягла каменю».

— А любов до Бога? — спитала я.

— Це те саме. Людина створила Бога на свою подобу, тож, природно, і любить Його. На ярмарках ви бачили криві дзеркала, що спотворюють. Людина зробила також дзеркало, у якому бачить себе кращою, сильнішою, справедливішою й мудрішою, ніж у дійсності. Такою вона уявляє саму себе. Легше впізнає себе віддзеркаленою в цьому виробі, ніж у тому, що спотворює й викликає тільки сміх. А як вона любить своє поліпшене відображення!

Сміт говорив про різні дзеркала, а я, забувши, про що йдеться, думала тільки про те, скільки разів він ще з підліткового віку задивлявся в них і відповідно повертав голову, стараючись, щоб вони не спотворювали, а прикрашали. Цікаво, чому він не відростив бороди, щоб прикрити плями. Чи то волосся не росте на щоці, чи то Сміт гидує обманом? Мабуть, він таки любить правду… ось знову пішла мова про любов. Таж цілком очевидно, що його любов до правди можна розкласти на кілька складників. Це прагнення відшкодувати вроджену ваду, володарювати, викликати захват — особливо ж через те, що жалюгідне примарне обличчя нікого й ніколи не привабить. Мені закортіло доторкнутися плямистої щоки, приголубити її й мовити слова любові — такої самої тривкої, як ця вада. Я почувалася так, як тоді, коли побачила Моріса під дверима. Тепер я теж захотіла помолитися, приректи якусь незвичайну жертву, аби тільки Сміт зцілився, але в мене вже нема що жертвувати.

— Моя дорога пані, — сказав він, — не примішуйте сюди поняття «Бог». Ідеться тільки про коханця й чоловіка. Не заплутуйте цієї справи якимись привидами.