Ґрем Ґрін - Кінець роману

— Усе було чудово, сер, ось тільки місіс Майлз трохи занедужала. Дуже поганий у неї кашель.

Я слухав із задоволенням. Може, хоч цього разу обійшлося без дотиків та поцілунків в алькові. Поклавши на мій стіл пакета в бурій обгортці, детектив став гордо розповідати:

— Я дізнався від служниці, як добратися до кімнати місіс Майлз. Якби мене хтось зауважив, я б пояснив, що шукаю вбиральню. Ніхто мене не побачив. Щоденник лежав на столі. Видно, вона того дня й писала. Звичайно, місіс Майлз могла вести записи дуже обережно, та я з досвіду знаю, що такий документ завжди щось та й видасть. Люди придумують собі шифри, які можна швидко розгадати, сер. Або ж роблять пропуски, і можна легко здогадатися, які саме слова випущено.

Поки він говорив, я розпакував і розгорнув щоденника.

— Така вже людська натура, сер, — ствердив Паркіс. — Якщо ведеш щоденник, то хочеш зберегти щось на пам’ять. Бо інакше навіщо його вести?

— Ви його переглядали? — спитав я.

— Я визначив, сер, характер цього документа. Судячи з одного запису, вона не з обережних.

— Він не за цей рік, — зауважив я, — а за позаминулий.

На мить Паркіс оторопів.

— Мені пригодиться цей щоденник, — сказав я.

— Він і в справі пригодиться, сер… якщо не простити зради.

Сара вела записи у великій рахунковій книзі, знайоме чітке письмо перекреслювали червоні й сині лінійки. Вона писала не щодня, і я заспокоїв Паркіса:

— Тут є нотатки за кілька років.

— Припускаю, щось змусило її вийняти цей щоденник і почитати.

«Чи могло так статися, — подумав я, — що саме того дня Сара згадала мене, наш роман і від чогось занепокоїлася?»

— Я радий, що дістав цю річ, — сказав я. — Дуже радий. Знаєте, я гадаю, що на тому можна закрити наші рахунки.

— Сподіваюся, ви задоволені, сер.

— Цілком.

— Тоді попрошу вас ось так і написати містерові Савіджу. Він дістає скарги від клієнтів, а подяк ніхто не пише. Що більш задоволений клієнт, то більш йому хочеться все забути й викинути нас із голови. Що ж, не варто його за це засуджувати.

— Я напишу.

— А ще подякую за те, що ви були такі добрі до мого малого, сер. Трохи йому зашкодило, але я знаю, як воно є… З такими, як Ланс, важко вести лінію, коли йдеться про морозиво. Він виканючить ці ласощі, щойно словом їх згадаєш.

Мені страшенно кортіло взятися до читання, але Паркіс барився. Напевно, не дуже-то вірив, що я не забуду його й своєї обіцянки, тому хотів закарбуватися в моїй пам’яті очима вірного пса й жалюгідними вусами.

— Мені були дуже приємні наші службові стосунки, сер, якщо можна взагалі говорити про приємність у таких прикрих обставинах. Не завжди нам випадає працювати для справжніх джентльменів, хай навіть у них і титули. Мав я колись справу з пером Англії. Приносив йому звіти, а він лютував, ніби це я завинив. Таке ставлення знеохочує, сер. Що більше тобі вдасться, то радше клієнт хоче тебе спекатися.

Власне, я таки хотів спекатися Паркіса, а тепер від цих слів мені стало совісно. Не годиться підганяти його, щоб уже пішов.

— Ось я намірився був, сер, — сказав він, — подарувати вам на пам’ять таку собі дрібничку, але подумав, що ви її не приймете.

Як дивно, коли хтось прихильний до тебе! Хоч-не-хоч, а почуватимешся зобов’язаним. Отож я й збрехав Паркісові.

— Мені завжди були до вподоби наші розмови.

— А все почалося так невдало, сер. З моєї дурної помилки.

— Чи сказали ви про неї Лансові?

— Так, сер. Але не зразу, а за кілька днів, коли пощастило з кошиком на сміття. Такий успіх згладив прикрість.

Кинувши оком на сторінку щоденника й прочитавши: «Я така щаслива! Завтра повернеться М.», — я не зразу втямив, хто такий М.

Чудно й незвично подумати, що колись тебе кохала якась особа, що колись ця особа вважала день щасливим чи нещасливим залежно від того, чи був ти з нею, чи ні.

— Якби ви були не проти прийняти цю пам’ятку, сер…

— Звичайно, не проти, Паркісе.

— Маю тут цю штучку. Вона може і зацікавити, і придатися.

Він вийняв із кишені щось обгорнуте цигарковим папером, поклав на стіл і несміло підсунув до мене. Розгорнувши, я побачив дешеву попільничку з написом «Готель “Метрополь”, Брайтлінґсі».

— З нею пов’язана ціла історія, сер, — сказав він. — Чи пам’ятаєте справу Болтонів?

— Щось не можу пригадати.

— Ця справа наробила галасу, сер. Леді Болтон, її покоївка і мужчина. Усіх трьох разом застали. Попільничка стояла біля ліжка. З боку леді Болтон.

— Мабуть, ви зібрали невеличкий музей.