— Я мав би представитися. Моє прізвище Бріджез.
— А моє — Cміт.
— Я майже певен, що десь вас бачив.
— Мабуть, ні. У мене дуже добра пам’ять на обличчя.
— Здається, це було в Коммоні.
— Іноді я ходжу туди з братом.
— Він, часом, не Джон Cміт?
— Ні, Річард. Як почувається хлопчик?
— Гірше, — відказав Паркіс-молодший.
— Чи не варто було б поміряти температуру?
— А чи можна мені ще соку?
— Аби тільки не зашкодило, правда? — розсудила вона. — Бідне дитя. Напевно, у нього гарячка.
— Ми зловживаємо вашою добротою.
— Брат ніколи не вибачив би мені, якби я вас не затримала. Він дуже любить дітей.
— Він удома?
— Має прийти — з хвилини на хвилину.
— Повернеться з роботи?
— Власне, у нього робочий день — це неділя.
— То він священик? — спитав я, приховуючи злорадство, і здивувався, почувши загадкову відповідь:
— Не зовсім.
Її стривожений погляд упав поміж нас, як завіса, і за нею віддалилася міс Cміт зі своїми особистими клопотами. Вона вже звелася, коли відчинилися вхідні двері й увійшов Ікс. У темному передпокої він справив враження когось із вродливим обличчям — акторським, бо надто вже часто воно відображалось у дзеркалі, і трохи вульгарним. Мені прийшла сумна, зовсім не злорадна думка, що в Сари мав би бути кращий смак. Та ось Cміт ступив у світло ламп і стало видно великі плями крововиливів на лівій щоці, подібні до знаків розрізнення. Еге, я ж то ні за що ні про що очорнив його, з такою зовнішністю не задивлятимешся в люстро.
— Мій брат Річард. Містер Бріджез, — познайомила нас міс Сміт. — Син містера Бріджеза погано почувається. Я запросила їх зайти.
Сміт потиснув мені руку, придивляючись до Ланса. Я зауважив, що рука напрочуд суха й гаряча.
— Я вже бачив вашого сина, — сказав він.
— У Коммоні?
— Цілком можливо.
Він був надто вже потужний, як на цю кімнату, і не пасував до кретону. Чи сидить тут його сестра, коли вони вдвох в іншій кімнаті… чи, може, її посилають кудись у справах?
Що ж, я побачив Ікса. Нема чого тут далі висиджувати… Хіба для того, щоб знайти відповіді на запитання, які постали в мить, коли він з’явився передо мною. Де вони познайомилися? Чи це Сара ступила перший крок назустріч? Що вона знайшла в Іксі? Чи віддавна й чи часто вони кохаються? Знаючи напам’ять її слова «…ніби й нема потреби писати листи до Тебе чи говорити з Тобою… Ще тільки починаю кохати, а вже хочу кинути все й усіх, крім Тебе…», я видивлявся на плями й думав, що ніде не знайдеш безпеки. Горбуни, каліки — усі вони мають спусковий пристрій, що урухомлює кохання.
— Навіщо ви сюди, власне, прийшли? — раптом втрутився в мої думки Сміт.
— Я вже сказав вашій сестрі, що мій знайомий, Вілсон…
— Вас я ніколи не бачив, зате мені запам’яталося обличчя вашого сина.
Він зробив короткий розпачливий жест, неначе хотів торкнутися хлопчикової руки. У його очах відображалося щось схоже на безпредметну ніжність.
— Не бійтеся мене, — мовив Сміт. — Я звик, що сюди приходять люди. Запевняю вас, я тільки й того хочу, щоб комусь пригодитися.
— Часто трапляються дуже вже соромливі люди, — пояснила його сестра.
Я ніяк не міг второпати, про що тут мова.
— Я тільки шукав свого знайомого, Вілсона…
— Ви ж знаєте, що я цілком певен: такого знайомого взагалі нема.
— Дайте мені, будь ласка, телефонну книжку, і я з’ясую його адресу…
— Сядьте, — сказав він, понуро й задумливо дивлячись на хлопчика.
— Мушу вже йти. Артурові полегшало, та й Вілсон…
Мене гнітила ця невизначеність.
— Якщо хочете, то йдіть. А чи не могли б ви залишити хлопчика тут? Принаймні на півгодини. Я б хотів з ним поговорити.
Мені спало на думку, що Сміт упізнав Ланса й хоче допитати його.
— Про все, що ви хочете дізнатися від нього, можете розпитати мене, — відповів я.
Щоразу, коли мені виставлялася його гладка щока, я набирався злості, а дивлячись на бридку плямисту, вгамовувався й не міг ні в що повірити — особливо в те, що з оцими квітчастими кретоновими чохлами, з цією міс Cміт та її чаюванням може уживатися похіть. І розпач, уже маючи готову відповідь, тепер питає мене: «Невже тобі справді хочеться, щоб замість похоті було кохання?»
— Ми надто вже старі й заскорузлі, — сказав Сміт. — А ось цю дитину тільки починають псувати брехнею вчителі та священики.
— Ні чорта не розумію, про що вам ідеться, — відрізав я й квапливо кинув у бік міс Cміт: — Пробачте, будь ласка.
— Ото ж бо, — зауважив він. — «Ні чорта». А якби я вас розгнівив, то ви сказали б: «О Господи!»
Читать дальше