Ґрем Ґрін - Кінець роману

Здається, я його шокував. Може, він пастор-нонконформіст. Сказала ж міс Сміт, що він працює в неділю. Диво дивне, що ось такий чоловік та може бути Сариним коханцем. Вона враз упала в моїх очах, бо ж її роман — це сміх та й годі. Про Сару можна було б розповідати анекдоти на найближчій вечірці, яку я відвідаю. На якусь мить я визволився від цієї жінки.

— Мене нудить, — обізвався Ланс. — Чи можна ще соку?

— Любий мій, — відповіла міс Сміт, — я вважаю, що тобі вже досить.

— Їй-бо, мушу його звідси забрати, — сказав я, стараючись не зводити ока з плям. — Ви були дуже люб’язні. Якщо я вас чимсь образив, то вибачайте, це ненавмисно. Я не поділяю ваших релігійних поглядів…

Здивувавшись, Сміт подивився на мене.

— Але ж це зовсім не мої погляди. Я ні в що не вірю.

— Мені здалося, що ви були проти…

— Я ненавиджу всі ці застарілі пастки. Пробачте, містере Бріджез. Знаю, що задалеко заходжу, але іноді побоююся, що людям навіватимуть асоціації навіть звичайні слова та вислови, як-от «з Богом». Якби я був певен, що мій внук навіть не здогадуватиметься, що слово «Бог» означало для нас щось більше, ніж слово мовою суахілі…

— У вас є внук?

— Я не маю дітей, — понуро відповів він. — Заздрю вам. У вас перед сином великий обов’язок і велика відповідальність.

— Про що ви хотіли його розпитати?

— Я хотів, щоб хлопчик почувся тут як удома. Тоді, можливо, він повертався б сюди. Стільки всякого хочеться розповісти дитині… Я хотів поговорити й про смерть. Хотів звільнити вашого сина від брехні, яку втовкмачують учням у школі.

— Чимала робота, як на півгодини.

— Можна посіяти сім’я.

— Цей вислів походить із Євангелія, — в’їдливо зауважив я.

— Ой, та я сам зіпсований. Не треба мені на це вказувати.

— До вас справді приходять люди… може, потаємно?

— Ви не повірите, — втрутилася міс Cміт. — Люди прагнуть слова про надію.

— Надію?

— Так, надію, — підтвердив Cміт. — Невже ви не розумієте, що сталося б з надією, якби все людство знало, що немає нічого іншого, крім того що є тут, на землі? Немає потойбічних віддяк, нагород і покарань, — промовляв він. Коли не було видно потворної щоки, його обличчя видавалося нестямно одухотвореним. — Тоді ми почали б творити новий світ, схожий на сьоме небо.

— Спершу треба дуже й дуже багато чого пояснити, — зауважив я.

— Може, показати вам мою книгозбірню?

— Це найкраща бібліотека раціоналістичних праць на весь південний Лондон, — докинула міс Cміт.

— Нема потреби мене навертати. Я й так ні в що не вірю. Тільки зрідка бувають винятки.

— Саме з отим «зрідка» нам доводиться мати справу.

— Дивна річ — саме в ці миті приходить надія.

— Надією може прикинутися гординя. Або самолюбство.

— Як на мене, ці почуття тут ні до чого. Це трапляється несподівано, без причини. Повіє запахом…

— Еге ж, — перебив мене Cміт. — Будова квітки, аргументи про доцільність у природі, оті доводи, що в годинника має бути годинникар-виробник… Усе це застаріло. Швеніґен дав на те відповідь двадцять п’ять років тому. З вашого дозволу покажу вам…

— Не сьогодні. Я таки мушу забрати сина додому.

Сміт знову зробив жест розпачливої ніжності знехтуваного коханця. Цікаво, скільки разів його проганяли від смертного ложа. Мені захотілося теж дати якусь надію співрозмовникові, але він обернувся до мене здоровою щокою, і тепер я дивився на зарозуміле акторське обличчя. Я волів бачити його жалюгідним, безглуздим і старомодним. Ер, Рассел — нині вони в моді, та навряд чи знайдеться багато логічних позитивістів у Смітовій бібліотеці. Там немає безсторонніх мислителів, є тільки войовничі хрестоносці.

Біля дверей (Сміт, певна річ, не вжив отого дражливого «з Богом») я кинув — у його гарну щоку:

— Вам би познайомитися з моєю приятелькою — місіс Майлз. Вона цікавиться…

Я обірвав сам себе, влучивши в яблучко. Він різко відвернувся, плями побагровіли, і водночас я почув голос міс Cміт:

— О Господи!

Безсумнівно, я завдав йому болю — такого самого, як і собі. Тепер я шкодував, що не промахнувся.

На вулиці Ланса знудило. Поки він блював у стічну канаву, я стояв поруч і думав: «Невже й Сміт втратив її? Невже цьому не буде кінця? Що ж мені тепер — шукати Ігрека?»

— Пішло дуже гладко, сер, — сказав Паркіс. — Там була юрма людей. Місіс Майлз гадала, що я один із чоловікових співробітників, а містер Майлз гадав, що я один із жінчиних приятелів.

— Чи вдалася ця вечірка з коктейлями? — спитав я, згадавши свою першу зустріч із Сарою та її тет-а-тет із якимсь незнайомцем.