Ґрем Ґрін - Кінець роману

Він ревнує до минулого, теперішнього й майбутнього. Його кохання схоже на середньовічний пояс вірності: він почувається безпечним тільки тут, зі мною, в мені. Якби я могла навіяти йому чуття безпеки, ми б любилися спокійно й щасливо, а не надмірно й надривно, та й пустеля зникла б. Може, і назавжди.

Якби змога повірити в Бога, то чи заповнив би Він порожнечу в пустелі? Я завжди хотіла, щоб мене любили й захоплювалися мною. Я почуваюся страшенно незахищеною, коли на мене гнівається чоловік і коли мене покидає приятель. Не хочу втрачати навіть чоловіка. Прагну, щоб у мене було все, завжди і всюди. Я боюся пустині. У церкві кажуть, що Бог нас любить, що Він — це все. Жінка, що в це вірить, байдужа до захоплення нею, не потребує спати з мужчиною і почувається безпечною. Але я не можу винайти якусь іншу віру.

Нині Моріс весь день був дуже милий зі мною. Він часто каже, що нікого так не кохав. Гадає, якщо це часто повторяти, то я повірю. А я вірю тільки тому, що кохаю його так само. Якщо розлюблю, то не віритиму, що він мене кохає. Якби я любила Бога, то повірила б, що Він мене любить. Потребувати любові — цього мало. Спершу треба полюбити, та ось не знаю, як на те спромогтися. А мені цього треба, ой як треба.

Він був милий увесь день. Тільки один раз відвів очі вбік, почувши чоловіче ім’я. Він гадає, що я досі сплю з іншими. А якби й спала, то невже це так важливо? Я б не позбавляла його від принаймні товариських зв’язків, якби ми не змогли втішатись одне одним у пустелі. Часом навертається думка, що тоді він і склянки води б мені пошкодував. Постарався б відгородити мене від людей, щоб я була самітна, одним-одна, як пустельник. Втім, ці відлюдники ніколи не бували одинокі, принаймні вони самі так кажуть. Я геть заплуталася. Що ж це ми виробляємо одне одному? Я ж знаю, що завдаю йому того самого, що й він мені. Буваємо безмежно щасливі, а попри те, ніколи в житті не бували такими нещасними. Ми немовби створюємо гуртом одну статую, і я висікаю її з Морісового страждання, а він — із мого. Причому навіть не знаю, яка вона має бути, ця статуя.

17 червня 1944 року

Вчора ми удвох пішли на його квартиру й робили те саме, що завжди. Не вистачає мені духу описувати те, що сталося, проте хочеться, бо ж у цю мить триває наступний день після вчорашнього, що його я боюся довести до кінця. Поки пишу, поти він сьогоднішній, у якому ми ще разом.

Коли я вчора чекала його в Коммоні, виступили з промовами незалежний лейборист, комуніст і якийсь базіка, що тільки жартував. Ще один промовець громив християнство. Він із Товариства раціоналістів Південного Лондона чи як там ще. Був би красень, якби не плями на всій щоці. Його мало хто слухав, але ніхто й не перебивав виступу. Він нападав на те, що вже віддавна мертве, і я дивувалася, навіщо він старається. Кілька хвилин я постояла й послухала, як він спростовував докази існування Бога. Ти ба, я й не знала, що є такі, крім моєї боягузливої потреби мати когось, щоб не бути самотній.

Раптом я злякалася, що Генрі передумав і надіслав телеграму, що приїде додому. Ніколи не втямлю, чийого розчарування я більше побоююся — свого чи Морісового. Чи так, чи сяк, а виходить на одне: ми сваримося. Я гніваюся сама на себе, він — на мене. Отож я повернулася додому, не застала телеграми й на десять хвилин запізнилася на побачення з Морісом. Уже й почала сердитися у відповідь на його злість, яку передбачала, та він несподівано повівся дуже мило.

Досі Морісові й мені не траплялося провести разом мало не весь день, а в нас ще була попереду ціла ніч. Ми купили салату, булочок і дістали пайку масла на картки. Не мали великої охоти їсти, і було дуже тепло. Тепер теж тепло, кожен скаже: «Яке гарне літо!», а я їду поїздом на село, до Генрі, й усе в мене скінчилося раз і назавжди. Мені страшно, це ж і є пустиня, навколо ген на стільки миль нікого й нічого немає. Якби я залишилася в Лондоні, то мене могла б швидко спіткати смерть, зате там була змога підійти до телефону й набрати єдиний номер, який знаю напам’ять. Я часто забуваю свій. Мабуть, Фройд пояснив би це тим, що я хочу його забути, бо це також номер Генрі. Але я люблю Генрі й бажаю йому щастя. Ось тільки сьогодні ненавиджу, бо він щасливий, а ми з Морісом нещасливі, і Генрі не здогадається, у чому річ. Він скаже, що я виглядаю втомленою, і вирішить, що в мене місячні. Віддавна вже він не завдає собі клопоту підраховувати, коли вони випадають.

Сьогодні ввечері завили сирени. Тобто вчора ввечері, але хіба не все одно? Тут, у пустелі, немає часу. Але я можу звідси вийти, коли захочу. Можу завтра спіймати поїзд, поїхати додому й подзвонити йому. Напевно, Генрі залишиться на селі, а ми з Морісом проведемо разом ніч. Обітниця — це далеко не все, що справді важливе, та й склала я її комусь такому, кого ніколи не знала і в кого, власне, і не вірю. Ніхто не дізнається, що я порушила обітницю, крім Нього й мене, а Його ж немає, хіба не так? Не може Його бути. Не можуть водночас бути і милосердний Бог, і мій відчай.