Ґрем Ґрін - Кінець роману

Пригадую, Генрі вибрав віденський біфштекс, чим виказав свою необізнаність. Я цілком певен, що він, ніколи й не бачивши цієї страви, сподівався чогось на зразок шніцеля по-віденськи. Тут, у гостях, він надто вже ніяковів, щоб дозволити собі зауваження про страву, і зрештою якось примудрився натоптатися сирою рожевою масою. Згадавши його бундючну міну в магнієвих спалахах, я утримався від застороги, коли наш гість замовляв пудинг «Кабінет». За цим гидотним обідом (того дня клуб перевершив самого себе) ми провадили вишукану й штучну розмову ні про що. Генрі старався, як міг, представляти бозна-якими секретними справи своєї комісії, про які щодня повідомляли в пресі. Ми перейшли до вітальні, порожньої на той час, і пили каву, запавши в безмір чорної, набитої кінським волосом софи навпроти каміна. Я подумав, що роги на стінах дуже пасують до нашої майбутньої розмови, і, сперши ноги на старосвітську решітку, надійно заблокував Генрі в кутку. Помішуючи ложечкою каву, я поцікавився:

— Як там Сара?

— Непогано, — ухильно відповів Генрі, обережно й підозріливо куштуючи портвейн. Либонь, не забув віденського біфштекса.

— Ти й досі непокоїшся? — спитав я.

Спохмурнівши, він відвів очі.

— Непокоюся?

— Ти ж непокоївся. Сам мені сказав.

— Не пригадую. Сара почувається добре, — недоладно пояснив він, ніби мені йшлося про її здоров’я.

— Чи звернувся ти до цього детектива?

— Я сподівався, що ти забудеш цю справу. Я погано почувався… Розумієш, саме тоді формували цю комісію… Перевтома…

— А чи пам’ятаєш, що я зголосився піти туди замість тебе?

— Мабуть, тоді ми обидва трішки перевтомилися. — Втупившись у старі роги над своєю головою, Генрі примружився, щоб прочитати прізвище жертводавця. — У вас тут чимало голів, — ні з того ні з сього докинув він.

Я не дав йому ухилитися.

— За кілька днів я відвідав його.

Він відставив склянку.

— Бендріксе, ти не мав права…

— Я оплачую всі видатки.

— Це ж неймовірне нахабство.

Генрі звівся, та я тримав його в пастці. Звідти він міг вибратися, хіба що відштовхнуши мої ноги. Але не в його характері було прикладати силу.

— Ти ж хотів з’ясувати, що і як з нею, — сказав я.

— Нема чого з’ясовувати. Я хочу вийти. Випусти мене.

— Вважаю, що тобі корисно було б прочитати звіти.

— І не подумаю…

— Раз так, тоді я сам прочитаю тобі уривок про таємні візити. Її любовного листа я повернув детективам, щоб долучили до картотеки. Дорогий друже, ти дав себе обвести круг пальця.

Здавалося, він ось-ось мене вдарить. Тоді я дуже радо дав би йому здачі, торохнув би цього бевзя, якому Сара стільки років була безглуздо вірна — у свій спосіб, та в цю мить увійшов секретар клубу. Високий, сивий, довгобородий, у замащеній супом жилетці, він скидався на вікторіанського поета, а насправді писав сумні новели — спогади про собак, які йому траплялись. Його твір «Навіки Фідо» мав великий успіх 1912 року.

— О, Бендріксе, — озвався він. — Віддавна вас тут не бачу.

Я познайомив їх.

— Щодня уважно читаю звіти, — розторопно, наче перукар, вихопився старий мемуарист.

— Які ще звіти? — насторожився Генрі. На звук цього слова йому вперше в житті спало на думку щось інше, ніж службові документи.

— Королівської комісії.

Коли секретар нарешті пішов собі, Генрі попросив:

— Будь ласка, дай мені звіти й дозволь вийти звідси.

Сподіваючись, що під час розмови з секретарем він обміркував нашу справу, я вручив йому останній звіт.

Генрі зразу ж кинув його в камін і підсунув кочергою до вогню. Я не міг не визнати, що цей жест виражає гідність.

— Що робитимеш далі? — спитав я.

— Нічого.

— Від фактів нікуди не дінешся.

— К чортовій матері ці факти.

Досі я ні разу не чув від нього лайки.

— Я завжди можу дати тобі копію.

— Ти мене випустиш чи ні?

Диявол зробив свою справу, а я випустив із себе всю отруту. Отож прибрав ноги з решітки, і Генрі квапливо вийшов, забувши свого начальницького чорного капелюха. Колись я бачив, як цей капелюх, стікаючи водою, пливе через Коммон. Здається, що це було в далекому минулому, а не кілька тижнів тому.

Прихопивши з собою цього капелюха, я пустився за Генрі. Сподівався догнати його чи хоча б потрапити йому на очі на довгій дорозі до Вайтголла. Однак Генрі ніде не було видно, і я повернув назад, не знаючи, куди податися. За останні дні з часом сталося найгірше — його, вільного, надто вже багато. Зайшовши до книгареньки поблизу станції метро «Чаринґ-кросс», я подумав, що, цілком можливо, у цю мить Сара натискає на припорошену кнопку дзвінка, а містер Паркіс чатує за рогом Седар-роуд. Якби змога повернути час назад, я б пропустив повз себе осліпленого дощем Генрі. Утім, віднедавна я сумніваюся в тому, що хоч якийсь мій вчинок може змінити плин подій. Тепер ми з Генрі союзники — на нашу власну мірку, та чи справді ми в союзі проти нескінченного плину?