Ґрем Ґрін - Кінець роману

— Невже ти не хочеш, щоб я була щасливою, а не нещасною? — поставила Сара нестерпно логічне запитання.

— Краще б мені вмерти або побачити тебе мертвою, аніж знати, що ти з кимсь іншим. Я ж не якийсь там дивак. Це звичайна людська любов. Спитай будь-кого. Кожен скаже те саме… якщо він хоч колись кохав, — відповів я і в’їдливо узагальнив: — По-справжньому кохає тільки той, хто ревнує.

Це діялося в моїй кімнаті. Ми прийшли сюди пізнього весняного пополудня, у пору, коли можна безпечно покохатися. Як ніколи, мали на те кілька годин, а я їх змарнував, затіявши сварку, і тепер уже було не до любощів. Сара сіла на ліжку й сказала:

— Пробач. Я не хотіла тебе сердити. Напевно, маєш рацію.

Але я не відчепився від неї. Я ненавидів Сару, бо прагнув вмовити самого себе, що вона мене не кохає. Я хотів позбутися її назовсім. Ось тепер міркую: і що за лихо було мені від того, кохає мене Сара чи не кохає? Вона ж майже рік була мені вірна, дарувала насолоду й терпіла мої вибрики. А що я їй дав взамін, крім митей насолоди? Я розпочав цей роман цілком свідомо й знав, що якогось дня він неодмінно дійде кінця, та, коли на мене найшло, наче хандра, чуття непевності й напросився логічний висновок про невтішне майбутнє, я став допікати Сарі, немовби заповзявся поквапити майбуття, затягти до себе на поріг цього небажаного й передчасного гостя. Своїми діями кохання і страх нічим не відрізнялися від сумління. Якби ми вірили в гріх, то навряд чи повелися б інакше.

— Ось Генрі ти б ревнувала, — сказав я.

— Ні. Такого не може бути. Це нісенітниця.

— Якби ти відчула, що твій шлюб під загрозою…

— Такого ніколи не буде, — понуро відповіла вона, а я, сприйнявши ці слова як образу, зразу ж вийшов із кімнати й подався на вулицю.

«То це вже кінець? — думав я, драматично позуючи перед самим собою. — Не варто повертатися. Якщо я зможу позбутися її, то невже мені не вдасться знайти спокійну й приязну жінку, щоб жити та поживати з нею? Я б тоді не ревнував, бо не кохав би. І почувався б упевнено й безпечно». Жаль до себе і ненависть до неї йшли рука в руку Коммоном, як двоє божевільних без санітара.

На початку цієї книжки я сказав, що це історія ненависті, а тепер засумнівався в сказаному. Напевно, моя ненависть така сама недолуга, як і любов. Ось зараз я відірвав очі від письма й, випадково вгледівши своє відображення в дзеркалі біля стола, подумав: «Та чи справді так виглядає ненависть?» Бо пригадалося мені те обличчя, яке кожен із нас змалку бачив у склі крамничної вітрини. Затуманене нашим подихом, воно споглядало, як ми пасемо очима чудові недоступні речі в крамниці.

Здається, ця сварка зчинилась у травні 1940 року. Війна допомагала нам по-всякому, так що я став трактувати її майже як ганебного й ненадійного спільника нашого роману (я навмисне брав на язика каустичну соду цього слова, яке натякає про початок і кінець).

На той час німці, либонь, уже окупували Нідерланди, весна відгонила солодкуватим трупним душком неминучого кінця, а мені важили тільки дві життєві обставини: Генрі Майлза перевели в службу внутрішньої безпеки, і він працював допізна, а моя господиня, побоявшись бомбардування, перебралася до підвалу й уже не крилася нагорі, не спозирала понад балюстраду, чи часом не надходять небажані гості. У мене в житті нічого не змінилося завдяки моїй кульгавості (одна нога трохи коротша — наслідок нещасливого випадку в дитинстві). Тільки тоді, коли почалися авіаційні нальоти, я вирішив, що таки варто записатися в «Заходи протиповітряної оборони». Наразі ж почувався так, немовби мене виписали з війни, як ото жильця з готелю.

Того вечора я, добравшись до Пікаділлі, і далі душився ненавистю та недовірливістю. Нічого іншого на світі мені не кортіло так, як допекти Сарі. Хотілося привести з собою першу-ліпшу жінку й лягти з нею в ту саму постіль, у якій я кохався з Сарою. Підсвідомо я здогадувався, що єдиний спосіб зробити їй боляче — це завдати болю самому собі. На ту пору в місті було тихо й темно, тільки по безмісячному небу сновигали плями та снопи світла прожекторів. Не було видно облич тих жінок, що з ліхтариками в руках стояли біля вхідних дверей будинків і входів до не вживаних досі бомбосховищ. Цим повіям, наче світлячкам-самицям, доводилося сигналити про себе світлом. Вздовж Пікаділлі, аж до самої Секвил-стрит, миготіли світляні плямки. Я спіймав себе на думці про Сару. Пішла додому чи про всяк випадок чекає мене?

Одна з жінок блимнула ліхтариком і озвалася: