Ґрем Ґрін - Кінець роману

Я прокинувся обтяжений смутком, викликаним останньою завбачливою реплікою Сари, та вже за три хвилини його розвіяв голос у телефонній трубці. Ніколи в житті мені не траплялася жінка, що могла б так, як ото Сара, змінити весь настрій лише кількома словами телефонної розмови.

Входячи в мою кімнату, торкаючись мого плеча, вона зразу ж навіювала мені чуття довірливості, яке враз зникало в мить розставання.

— Алло, — сказала вона. — Я тебе не розбудила?

— Ні. Коли я зможу з тобою побачитися? Сьогодні вранці?

— Генрі застудився. Він сидить вдома.

— Якби ти могла прийти до мене…

— Мушу відповідати на телефонні дзвінки.

— Тільки тому, що він застудився?

Вчора я почував до Генрі приязнь і співчуття, а нині він став ворогом, якого можна брати на сміх, ненавидіти й потайки очорнювати.

— Він зовсім втратив голос.

Я злорадно втішився, що в Генрі така безглузда хвороба: державний чиновник без голосу хрипко й даремно шепоче про вдовині пенсії.

— Чи не можна щось придумати, щоб зустрітися? — спитав я.

— Звичайно, можна.

Сара замовкла, і мені здалося, що перервався зв’язок. «Алло, алло», — кілька разів повторив я, та в цю хвилину вона саме міркувала — розважливо, зосереджено й швидко, щоб дати мені чітку й визначену відповідь.

— О першій годині я принесу йому до ліжка тацю з обідом. Ми з тобою могли б перекусити сандвічами у вітальні. Скажу йому, що ти захотів побалакати зі мною про вчорашній фільм… або про твій роман.

Щойно вона повісила слухавку — зразу ж наче хтось вимкнув моє чуття довіри, і я задумався над тим, скільки разів вона ось так міркувала. Прийшовши до Сариного дому й подзвонивши, я почувався ворогом… чи нишпоркою, що стежить за кожним її словом, як ото по кількох роках стежили за кожним її рухом Паркіс і його син. І ось відчинилися двері, повернулася довіра.

У ті дні годі було й питати, хто кого прагне. Обох нас проймало жадання. Опертий на дві подушки, зодягнений у зелений вовняний халат, Генрі дістав свою тацю, а ми покохалися на твердій дерев’яній підлозі в долішній кімнаті, не зачинивши за собою дверей і маючи за опору тільки одну подушку. Коли дійшло до вершини, довелося ніжно затулити долонею Сарині вуста, щоб часом Генрі не почув печального й гнівного зойку відданості.

Подумати тільки — ще кілька днів тому я мав намір лише випитувати її, нічого більш! Скулившись на підлозі поряд Сари, я дивився й дивився на неї, неначе ніколи не побачу каштанового волосся, що калюжею міцного вина розплилося на паркеті, рясних крапель поту на лобі й грудей, схвильованих частими подихами, як у юної легкоатлетки, розпростертої в знемозі після переможного бігу.

І тут скрипнув східець. На якусь мить ми завмерли. На столі лежали неторкнуті сандвічі й стояли ненаповнені келихи.

— Він зійшов донизу, — шепнула Сара й сіла в крісло. Я поклав їй на коліна тарілку й підсунув келиха до руки.

— А якщо він почув? — спитав я.

— Він не здогадається, у чому річ.

Мабуть, розпізнавши мій сумнів, Сара пояснила нудотно солодким тоном:

— Бідолашний Генрі. За ці десять років ось таке ні разу не траплялося.

Усе одно ми не могли почуватися безпечно. Мовчки сиділи, аж поки знову скрипнуло. Власний голос видався мені рипучим і фальшивим, коли я надто гучно озвався:

— Я радий, що вам сподобався епізод із цибулею.

Відчинивши двері навстіж, Генрі заглянув у кімнату. Він ніс грілку в сірому фланелевому чохлі.

— Добридень, Бендріксе, — пошепки привітався він.

— Не варто було тобі йти по цю грілку, — сказала Сара.

— Я не хотів тебе турбувати.

— Ми говорили про вчорашній кінофільм.

— Сподіваюся, що ви маєте все, чого хочете, — шепнув мені Генрі й кинув оком на пляшку бордо, яку поставила переді мною Сара. — Ти б краще подала гостеві оте вино з 29-го року, — шелеснув він якимсь позавимірним голосом і вийшов, пригорнувши до себе грілку в чохлі. Знову ми залишились удвох.

— Ти не проти… — спитав я.

Вона похитала головою. Сам не знаю, що я мав на увазі. Напевно, подумав, що від вигляду Генрі в неї прокинулися докори сумління. Ба ні, Сара мала чудовий спосіб позбуватись їх. На відміну від усіх нас, вона вміло ухилялася від надокучливого чуття провини. Мовляв, що зроблено, те зроблено, разом із гріхом умирає каяття. Якби Генрі застукав нас на гарячому й розлютився, Сара вважала б чимсь безглуздим лють, яка не проминає миттєво. Кажуть, католики на сповіді начисто звільняються від гріхів. З цього погляду можна було вважати Сару щирою католичкою, хоча вона, як і я, не дуже-то вірила в Бога. Принаймні я так тоді гадав, а нині вже й не знаю, що гадати.