Ґрем Ґрін - Кінець роману

Я провів Сару до її домівки біля Коммону. Крізь шпарину під дверима кабінету Генрі сочилося світло, і ми з нею пішли нагору. У вітальні обнялися, ніяк не можучи розстатися.

— Він сюди прийде, — озвався я.

— Ми почуємо, — відказала Сара й додала — по-жахливому розсудливо: — Один східець завжди скрипить.

Я не мав часу на те, щоб скинути плаща. Ми цілувалися, коли почули скрипіння. Увійшов Генрі, і я сумно спостерігав спокійну міну на її обличчі.

— Ми сподівалися, що ти прийдеш і запропонуєш нам чого-небудь випити, — звернулася Сара до Генрі.

— Охоче, — відповів він. — Чого б вам хотілося, Бендріксе?

Я відмовився. Пояснив, що маю роботу.

— Здається, ви казали, що ніколи не працюєте ввечері, — зауважив Генрі.

— Ет, це не йде в рахунок. Рецензія, — збрехав я.

— Цікава книжка?

— Не дуже.

— Хотів би я мати вашу здібність… критикувати.

Сара відпровадила мене до дверей, і ми ще раз поцілувалися. У цю мить я був ближчий до Генрі, ніж до цієї жінки. Мені здавалося, що тіні всіх чоловіків — з минулого і з майбутнього — падають на теперішню мить.

— Що сталося? — спитала Сара. Вона завжди чутливо вловлювала настрій поцілунку, відчувала шепіт думки.

— Нічого, — відповів я. — Вранці подзвоню тобі.

— Краще буде, коли я подзвоню тобі, — сказала Сара.

«Обережно, — подумав я, — обережно. Дуже вже вміло провадить вона любовний роман». Пригадався східець, який скрипів — «завжди». Сама вжила це слово.

Набагато легше передати словами почуття пригнобленого горем, ніж окриленого щастям. Страждаючи, ми усвідомлюємо своє окремішнє буття, причому в потворно егоїстичний спосіб: тільки я потерпаю від заподіяного мені болю, та й нерв, що від нього засіпався, — це мій, а не чийсь. Натомість у щасті ми розпливаємося й втрачаємо свою особистість. Святі вживали слова людської любові, щоб описати своє бачення Бога, а нам, мабуть, варто було б послуговуватися мовою молитов, роздумів і споглядання, щоб витлумачити силу нашої любові до жінки. Ми теж відмовляємося від пам’яті, розуму та глузду, теж зазнаємо втрат, опиняємось у темній ночі душі — noche oscura [4] «Темна ніч душі» — один із чотирьох найважливіших творів святого Хуана де ла Крус (1542–1591), опублікований близько 1585 року. Книжка в аскетично-містичному дусі описує духовний розвиток людини на стадії, коли панує темна ніч почуттів і духу. й іноді дістаємо винагороду — один із різновидів спокою. Саму плотську любов описували як маленьку смерть, і закоханій парі також час від часу дістається дрібка спокою. Дивно, що я пишу ці фрази так, ніби люблю те, що насправді ненавиджу. Іноді сам не розпізнаю своїх думок. Що я можу тямити в поняттях на зразок «темна ніч душі» й у мові молитов, якщо в мене тільки одна молитва? Я успадкував ці поняття й мову, як чоловік, що після жінчиної смерті став власником не потрібних йому суконь, духів і кремів. Однак ця дрібка спокою таки була…

Ось так я й розмірковую про перші місяці війни… Невже це був фальшивий спокій, як і сама війна? Нині видається, що впродовж цього часу сумнівів і сподівань цей спокій простягав руку розради й підбадьорення, хоча вже тоді його відтінювали непорозуміння й підозрілість. Ось так я, повертаючись того першого вечора додому, почував не радість, а смуток та упокорення. Згодом кожне таке повернення отруювала певність, що я один із багатьох коханців, якому наразі віддають перевагу. Я так любив цю жінку, що, прокинувшись уночі, зразу ж подумки відтворював її образ і вже не міг заснути. Вона нібито й віддавала мені весь свій час, однак я не довіряв їй. Кохаючись із нею, я міг почуватися самовпевненим, та на самоті досить було глянути в дзеркало, щоб повернулися сумніви, втілені у відображенні зморшкуватого обличчя й кульгавої ноги: чого б то саме я став обранцем? Часто траплялося так, що ми не могли зустрітися: то візит у перукаря чи дантиста, то домашня вечірка, яку влаштував Генрі, то подружнє віч-на-віч. Даремно я вмовляв самого себе, що вдома вона не має можливості зраджувати мене (з властивим коханцеві егоїзмом я вживав це слово, за яким стояло надумане зобов’язання), коли Генрі зайнятий пенсіями вдів, а згодом, обійнявши іншу посаду, — розподілом протигазів і розробкою картонної тари. Кому, як не мені, знати, що можна покохатися навіть і в найризикованіших умовах, аби тільки закортіло? Що більші успіхи в закоханого, то більша недовіра. Таж уже на нашому другому побаченні сталося таке, що могло б видатися неймовірним.