Ґрем Ґрін - Кінець роману

Якщо ця книжка зіб’ється з прямого курсу, то це тому, що я заблукав у незнаному й не маю карти. Часом застановляюся, чи є хоч дрібка правди в тому, що я написав. Того дня я відчув до Сари безмежну довіру, коли вона раптом мовила, хоч я ні про що не питав: «Я нікого й нічого не любила так, як тебе». Ці слова прозвучали так, неначе вона, сидячи в кріслі й тримаючи недоїдений сандвіч, віддалася мені вся до решти, як було п’ять хвилин тому на твердій підлозі. Ми переважною більшістю вагаємося, перш ніж беззастережно признатися в такому. Ми пам’ятаємо, передбачаємо й сумніваємося. Сара не знала сумнівів. Для неї важливою була тільки теперішня мить. Кажуть, вічність — це не тяглість часу, а брак його, і мені інколи здається, що Сарина відданість торкнула цю дивну математичну точку нескінченності, точку без розмірів, що не займає місця. Що там значив час — усе минуле, усі чоловіки, з якими вона час від часу (знову те саме слово) мала справу, чи все майбутнє, у якому вона могла б так само щиро признатися в тому самому? Я відповів Сарі, що теж так кохаю, і збрехав, бо, на відміну від неї, я ніколи не втрачаю чуття часу. Для мене немає теперішньої миті — вона або в минулому році, або в наступному тижні.

Не збрехала Сара й тоді, коли сказала: «Нікого іншого. Ніколи більш». Просто в часі є суперечності, а в математичній точці їх немає. У Сари була набагато більша здатність кохати, ніж у мене, адже я не міг затулити завісою теперішню мить, не міг нічого забути й не міг не боятися. Навіть у миті любощів я поводився, як полісмен, що збирає докази ще не скоєних злочинів; а коли минуло більш ніж сім років і я розпечатав лист Паркіса, усі ці докази нагромадилися в моїй пам’яті, щоби примножити гіркоту на душі.

«Шановний пане, — писав Паркіс, — я радий повідомити Вас, що ми з сином налагодили приязні стосунки із служницею з будинку № 17. Це дозволить прискорити темпи нашого слідства завдяки тому, що я деколи маю нагоду глянути в записник, у якому дана особа занотовує умовлені візити, і таким чином бути в курсі її дій. Також можу час від часу перевіряти вміст кошика на папери даної особи. Знайдений у ньому вартий уваги речовий доказ долучаю до листа й прошу повернути його з Вашими зауваженнями. Дана особа вже кілька років веде щоденник, але служниця, яку я задля безпеки далі називатиму “моя приятелька”, не змогла здобути його, оскільки дана особа тримає згаданий щоденник під ключем, і ця обставина вже сама собою викликає підозру. Крім даних у долученому тут важливому доказі, повідомлю також, що дана особа значну кількість часу проводить, не додержуючи зобов’язань про зустрічі, зазначених у записнику. Це дозволяє припустити, що він слугує засобом введення в оману, хоча я не хотів би висловлювати несхвальні здогади і впливати упередженим ставленням на слідство, у якому належить встановити істину на благо всіх зацікавлених сторін».

Нас ранить не тільки трагедія. Гротеск теж має зброю — нікчемну й сміховинну. Часом мені кортіло запхнути в рот містерові Паркісу ці перемудровані, неоковирні й недолугі звіти, і то при його синкові. Схоже на те, що я, силкуючись упіймати Сару на гарячому (навіщо? аби ранити Генрі чи себе самого?), допустив незграбного клоуна до наших інтимних справ. Інтимних… Навіть це слово відгонить Паркісовими донесеннями. Хіба не він колись написав: «Хоча в мене немає прямих доказів щодо інтимного характеру зустрічі, яка мала місце на Седар-роуд, 16, однак дана особа очевидно мала намір вчинити подружню зраду»? Але це було пізніше. Із першого листа я дізнався тільки те, що Сара не прийшла на зазначені в записнику умовлені візити (якщо такі взагалі мали відбутися) до дантиста й кравця. Не вдалося з’ясувати, куди вона пішла.

Лист написано фіолетовим чорнилом на дешевому поштовому папері закарлюкуватим вигадливим почерком. Перегорнувши аркуш цього кострубатого документа, я побачив чітке й виразне Сарине письмо. Я й не гадав, що впізнаю його по майже двох роках.

До аркуша Паркіс пришпилив клапоть паперу, позначив його великою червоною літерою «А» й дописав: «З огляду на можливість відкриття судової справи, усі документальні докази належить повернути для включення їх у картотеку». Цей порятований із кошика клапоть старанно розгладжено — немовби рукою коханця. Очевидно, для коханця він і був призначений: «Ніби й нема потреби писати листи до Тебе чи говорити з Тобою. Я ще не встигла щось сказати, а Ти вже все знаєш. Але я, закохавшись, відчуваю потребу саме це й робити, як віддавна звикла. Ще тільки починаю кохати, а вже хочу кинути все й усіх, крім Тебе, і стримують мене тільки страх і звичка. Любий…»