Ґрем Ґрін - Кінець роману

— Любчику, ти б не хотів узяти мене з собою додому?

Не спинившись, я похитав головою.

Трохи далі ще одна жінка говорила з якимсь чоловіком. Коли вона підсвітила своє обличчя, щоб виставитися напоказ, я угледів щось смагляве, юне, щасливе й ще не зіпсоване: тваринка досі не усвідомила, що опинилася в неволі. Я проминув цю парочку, а тоді розвернувся й попростував до неї. Коли я наближався, чоловік відійшов.

— Вип’єш? — спитав я.

— А потім підемо з тобою додому?

— Так.

— Тоді я не проти випити по одній.

Ми зайшли до пабу в кінці вулиці, і я замовив два віскі. Поки вона пила, я замість її обличчя бачив Сарине. Ця повія була молодша від Сари — років дев’ятнадцять, не більш, вродливіша й — можна гадати — менш зіпсована, але тільки завдяки тому, що в ній забракло того, що псується. Я відчув, що вона мені потрібна не більш, ніж собака чи кицька. Дівчина розповіла про своє гарне помешкання за кілька будинків звідси, сказала, скільки за нього платить, скільки їй років, звідки вона родом і як їй працювалося цілий рік у кафе. Вона запевнила, що йде не з кожним, хто до неї озветься, і що зразу розпізнала в мені справжнього джентльмена. Я також дізнався, що в неї є кенар Джонс, названий на честь джентльмена, що подарував цю пташку. Вона завела мову про те, як важко в Лондоні роздобути корм — насіння жовтозілля, а я тимчасом подумав: якщо Сара досі в мене, то можна було б їй зателефонувати. І почув запитання, чи є в мене сад із жовтозіллям, а якщо так, то чи не міг би я час від часу згадати цього кенара.

— Ти не проти, що я розпитую? — спитала дівчина.

Дивлячись на неї з-понад склянки, я дивувався, що мене до неї зовсім не тягне. Я неначе подорослішав після всіх цих років нерозбірливого сексу. Любов до Сари вбила голу похіть. Ніколи вже не зможу насолоджуватися любощами без кохання.

Звичайно ж, не любов привела мене до цієї забігайлівки, а ненависть. Це я повторяв собі під ніс усю дорогу сюди від Коммону. І досі повторяю, пишучи цей своєрідний звіт про Сару та силкуючись позбутися її раз і назавжди. Я ж бо весь час втовкмачував собі, що зможу забути Сару тоді, коли вона помре.

Я вийшов на вулицю, покинувши дівчину з недопитим віскі та залишивши фунтову банкноту як бальзам на її гордість, і Нью-Барлінґтон-стрит дійшов до телефонної будки. Я не мав ліхтарика, тож довелося кілька разів чиркнути сірником, поки нарешті вдалося набрати номер. Почувши гудки, я уявив телефон на столі. Знав, скільки саме кроків треба до нього ступити Сарі — чи то від крісла, чи то від ліжка. Давши апаратові з півхвилини потеленькати в порожній кімнаті, я накрутив Сарин номер. Служниця сказала, що пані ще не прийшла додому. Я уявив, як вона йде мало не навпомацки затемненим Коммоном — у ті часи не дуже безпечним місцем, глянув на годинника й подумав: якби не моя дурість, то ми провели б разом аж три години. Повернувшись додому, я змушував себе читати й увесь час прислухався до телефону, але той не озивався. Гордість не дозволяла мені подзвонити Сарі ще раз. Кінець кінцем я ліг спати, ковтнувши подвійну дозу снодійного, так що першою річчю, що вранці дійшла до моєї свідомості, був Сарин голос у слухавці, який звучав так, ніби нічого й не сталося. І знову настав ідеальний мир та спокій — до миті, коли я поклав телефонну трубку. Зразу ж чортик у моїй голові підсунув думку, що Сарі геть байдуже до тих втрачених трьох годин.

І досі не можу збагнути, чому люди дуже легко беруть на віру таке немислиме поняття, як уособлений Бог, і в той же час відмовляються сприйняти уособленого диявола як щось реальне. А я ж то добре розпізнав способи, якими він діяв у моїй уяві. Жодне Сарине твердження не могло встояти перед його підступними підозрами, причому чорт зазвичай висував їх, дочекавшись часу, коли ми з нею були не разом. Наші сварки він готував заздалегідь і був ворогом не так Сарі, як нашому коханню. Зрештою, хіба не для того призначений диявол? Можу припустити: якби існував Бог, що любить, то диявол мав би нищити всі подоби такої любові, навіть геть нікчемні й фальшиві. Невже він не боявся б поширення любові й призвичаєння до неї, невже не став би підступом робити з нас зрадників, ладних допомагати йому гасити це високе почуття? Якщо Бог послуговується нами й творить святих із такого самого матеріалу, з якого ми створені, то й диявол може мати свої амбіції. Цілком можливо, що він мріє виховати мене, ба навіть бідолаху Паркіса на своїх святих, раденьких із запозиченим фанатизмом нищити любов, де тільки її знайдуть.