Я перейшов вулицю, проминув ятки з фруктами й увійшов у парк «Вікторія-ґарденз». Цього сірого вітряного дня мало хто сидів тут на лавці, і я з першого погляду зауважив Генрі, та впізнав його не зразу. Простоволосий просто неба, він видавався одним із тих безіменних і знедолених, що приходять із убогих передмість і нікого тут не знають, як-от цей старий, що годує горобців, чи жінка з бурою паперовою пачкою, позначеною написом «Свон енд Едґарз». Він сидів, опустивши голову й задивившись на свої туфлі. Я так довго жалів тільки самого себе, що тепер аж здивувався, пожалівши свого ворога. Я тихо поклав капелюха на лавку, поряд із Генрі, і відійшов би, якби він не підвів на мене заплакані очі. Видно, примандрував сюди з дуже далеких країв. Сльози належать до іншого світу — не того, у якому працює Королівська комісія.
— Пробач, Генрі, — озвався я.
Як легко нам повірити в те, що можна позбутися чуття провини, зробивши жест каяття!
— Сядь, — наказав він, наділений владою сліз, і я послухався. — Я оце думаю. Ти був її коханцем, Бендріксе?
— Чому ти забрав собі в голову…
— Це єдине пояснення.
— Не розумію, про що це ти.
— Це також єдине виправдання, Бендріксе. Невже не розумієш, що твій вчинок… потворний?
Кажучи це, Генрі перевернув капелюха й перевірив, чи та, що треба, марка фірми-виготовника.
— Напевно, вважаєш мене, Бендріксе, несусвітнім дурнем, що досі не здогадався, чому ж вона мене не покинула?
Чи я зобов’язаний читати Генрі лекцію про характер його жінки? У мені знову набралася отрута.
— Бо маєш непогані й певні прибутки, — відповів я. — Ти став однією з її звичних речей. Ти уособлення безпеки.
Він слухав поважно й уважно, неначе я свідок, що складає присягу перед його комісією. А я їдко вів далі:
— Ти перешкоджав мені в цій справі не більше, ніж іншим.
— Отже, були й інші?
— Інколи я гадав, що ти все знаєш і тобі байдуже. Інколи хотів викласти тобі всю правду, ось як зараз, коли вже пізно. Хотів сказати, що я про тебе думаю.
— І що ж ти думав?
— Що ти звідник. Звів її зі мною, з ними і з ось цим, останнім. Навіки звідник. Чому ти не сердишся, Генрі?
— Я не здогадувався про те.
— Ти зводив її саме своєю нездогадливістю. Зводив тим, що не навчився з нею кохатися й вона мусила шукати когось іншого. Зводив тим, що давав їй нагоду… Зрештою, тим, що ти зануда й дурень. А тепер той, хто не зануда й не дурень, забавляється з нею на Седар-роуд.
— Чому вона покинула тебе?
— Бо я теж став занудою й дурнем. Але я не завжди таким був, Генрі. Це ти мене переінакшив. Вона не покинула тебе, ото я й став зануджувати її, дошкуляти наріканнями та ревнощами.
— Люди високо цінують твої книжки, — зауважив він.
— Люди також кажуть, що ти ідеальний голова комісії. Що тут, до дідька лисого, важить наша робота?
— Я не знаю нічого іншого, що важило б більше, — сумно мовив Генрі, глянувши на сірі хмари, що сунули над південним берегом Темзи. Низько над баржами літали чайки, серед зруйнованих складів стояла Шротова вежа, чорна у світлі зимового надвечір’я. Чоловік, що годував горобців, пішов собі, як і жінка з бурою пачкою. У сутінку біля станції метро по-звірячому кричали продавці фруктів. Здавалося, в усьому світі відчиняються віконниці й невдовзі всім нам доведеться покладатися тільки на власні сили.
— А я дивувався, що ти стільки часу не відвідував нас, — сказав Генрі.
— Мабуть, ми по-своєму дійшли до кінця кохання. Удвох нам уже нічого було робити. З тобою вона могла ходити на закупи, варити страви й засинати в подружньому ліжку, а зі мною могла тільки одне — кохатися.
— Вона до тебе дуже тепло ставиться, — сказав Генрі таким тоном, ніби це я заплакався, а йому доводиться мене втішати.
— Сама тільки теплота — це мало.
— Мені її вистачало.
— Я хотів, щоб кохання тривало, щоб ніколи не пригасало…
Ніколи й нікому, крім Сари, я не признавався в чомусь такому, а Генрі відповів зовсім інакше, ніж це зробила б Сара.
— Людині такого не дано, — розсудив він. — Треба вдовольнятися…
Сара розсудила б інакше. Сидячи поряд Генрі в парку «Вікторія-ґарденз» і дивлячись, як умирає день, я згадував кінець усього роману.
Це були чи не останні слова, які сказала мені Сара аж до того часу, коли вона, прийшовши додому з таємного побачення, стікала водою в передпокої: «Нема чого тобі аж так боятися. Кохання не вмирає. Тільки тому, що ми не бачимося…» Вона вже прийняла рішення, про яке я й не здогадувався до наступного дня, коли телефонна трубка роззявилася на мене мовчазним ротом мертвяка.
Читать дальше