Ґрем Ґрін - Кінець роману

— Дорогий, найдорожчий ти мій, — озвався в ній Сарин голос, — адже люди все своє життя люблять Бога й не бачать Його, правда?

— Наша любов зовсім інша.

— Часом мені не віриться, що є якась інша.

Я мав би розпізнати, що Сара вже потрапила під чийсь вплив, адже раніше не казала чогось такого. Ми ж так радо зійшлися на тому, щоб усунути Бога з нашого світу. А вже коли я обережно ввімкнув ліхтарика, щоб освітити Сарі дорогу зруйнованим коридором, вона знову сказала:

— Усе буде добре. Аби тільки ми дуже кохали одне одного.

— Не зможу дужче, — відповів я. — Усе тобі віддав.

— Ти цього не знаєш, — сказала вона. — Не знаєш.

Під нашими ногами хрускотіли друзки розбитих шибок. Уцілів тільки старий вікторіанський вітраж над дверима. Товчене скло біліло, наче лід, розтоптаний дітьми в підмоклих полях чи вздовж доріг.

— Не бійся, — повторила Сара.

Я знав, що вона має на увазі не ту дивовижну нову зброю, яка й по п’яти годинах безперестанку дзижчала, наче бджола, десь на півдні.

У цю червневу ніч 1944 року вперше дало себе знати те, що потім звалося «Фау-1». Ми відвикли від авіанальотів. Перед тим, у лютому цього ж року, вони на короткий час поновилися після затишшя, яке тривало від травня 1941-го, коли масованими бомбардуваннями закінчився Бліц [5] Бліц (Лондонський бліц, Великий бліц) — бомбардування міст Великої Британії німецькою авіацією, яке тривало з 7 вересня 1940 року по 10 травня 1942 року. Під час Бліцу бомба влучила у власне житло Ґрема Ґріна — будинок № 14 на вулиці Клапам-Коммон-Нортсайд, що пролягає біля південного краю парку Коммон. . А тепер, коли завили сирени й полетіли перші керовані ракети, ми з Сарою вирішили, що це кілька літаків прорвало нашу нічну протиповітряну оборону. Минула година, а сигнал про кінець авіаційної тривоги так і не прозвучав, і нас брала досада. Пригадую, я сказав Сарі: «Мабуть, це через розхлябаність. Надто мало в них роботи», — і цієї ж миті ми, лежачи на моєму ліжку в темряві, вперше побачили ракету. Ми подумали, що це охоплений вогнем літак, а дивне басове гудіння пояснили тим, що став некерованим двигун. Пролетіла друга вогняна ракета, тоді третя, і ми змінили думку про нашу протиповітряну оборону. «Їх підстрілюють, як голубів, — сказав я. — Це ж дурня треба — отак вести далі атаку». Але вони й далі надлітали — ненастанно, година за годиною, до самого світання й після нього, і нарешті навіть ми втямили, що це не літаки, а якась нова зброя.

Ми якраз лягли в постіль, коли почався наліт. Нам було все одно. У ті часи смерть нічого не важила; на першій порі я навіть молився, щоб вона прийшла: завдяки страшному знищенню не треба буде вставати, одягатися й дивитись, як віддаляється, петляючи, до протилежного боку Коммону її ліхтарик, схожий на заднє світло повільної машини. Інколи я замислювався над тим, чи не стає вічність безконечним продовженням миті скону. Якби так було, то я і в ті часи, і нині, будь Сара досі живою, вибрав би мить цілковитої довіри й найбільшої насолоди, коли неможливо посваритися, бо неможливо думати. Я нарікав на її обережність і гірко порівнював наше умовне слово «цибуля» з тим, що Сара написала на клапті паперу, який потім врятував від знищення Паркіс, однак мені менше боліло б читати цього листа до мого невідомого наступника, якби я не знав, як уміє вона віддатися й забутися. Нам було байдуже до «Фау-1», поки тривали любощі. Я вичерпав усе, що в мені було, і лежав, спершись головою на її живіт, відчуваючи смак її шкіри — ледь чутний і невловимий, як смак води, коли неподалік вибухнула одна з ракет і ми почули брязкіт розбитих шибок на південному боці Коммону.

— Мабуть, варто було б нам зійти в підвал, — озвався я.

— Там сидить твоя господиня. Не можу показуватися людям на очі.

Оволодівши жінкою, проймаєшся щирим почуттям відповідальності за неї й забуваєш, що ти тільки коханець, який ні за що не відповідає.

— Може, її там нема, — сказав я. — Піду подивлюся.

— Не йди. Прошу тебе, не йди.

— Я тільки на хвилинку.

У ті часи це був ходовий вираз, хоча кожен знав, що хвилинка може тривати вічність. Одягнувши халат, я знайшов ліхтарика — власне, і непотрібного. Небо вже посіріло, і я міг розрізнити риси її обличчя.

— Поквапся, — сказала Сара.

Збігаючи додолу сходами, я почув гул ракети, який раптово змінила тиша вичікування в мить, коли змовк двигун. На той час ми ще не знали, що це найнебезпечніша мить, у яку треба якнайскоріш відбігти поза досягання друзок скла й упасти на підлогу. Я не почув вибуху, а за п’ять секунд чи хвилин отямився в зовсім інакшому світі. Мені здавалося, що я й досі на ногах, і було дивно, що запала темрява. Щоку неначе придавило холодним кулаком, уста набрали солоного смаку крові. Перші кілька секунд у спорожнілій голові снувалася одним-одна думка — про втому, що охопила мене, ніби після довгої подорожі. Про Сару не залишилось ані згадки, я звільнився від побоювань, ревнощів, непевності й ненависті. Свідомість стала чистим аркушем, на якому ось-ось чиясь рука напише вістку про щастя. Мене проймала тверда певність, що, коли повернеться пам’ять, та сама рука писатиме й далі, а я буду щасливий.