Ґрем Ґрін - Кінець роману

І справді, у наступному Паркісовому донесенні відчувалося непідробне захоплення диявольською забавою. Нарешті він зачув любов і висліджував її, а за ним услід ступав хлопчик, як пес-шукач. Паркіс виявив, де проводить стільки часу Сара. Більше того — був певен, що в неї потаємні побачення. Довелося мені визнати, що він таки спритний детектив, бо ж із допомогою сина зумів виманити Майлзову служницю з дому в той час, коли «дана особа» йшла до будинку № 16 на Седар-роуд. Отож Сара зупинилася й заговорила зі служницею, що мала вільний день, а та представила їй Паркіса-молодшого. Тоді Сара розсталася з ними й звернула за найближчий ріг, де чатував Паркіс-старший. Той побачив, що вона трохи пройшла, повернулася назад, пересвідчилася, що хлопчика та служниці вже немає, і тільки тоді подзвонила у двері будинку № 16. Відтак детектив заходився з’ясовувати, хто в ньому мешкає. Справа пішла не дуже гладко, бо в будинку були три квартири й не вдалося дізнатися, на котру кнопку дзвінка натиснула Сара. Паркіс пообіцяв, що за кілька днів подасть остаточні дані. Усе, що він мав зробити, — це випередити Сару, коли вона знову подасться туди, і посипати порошком усі три кнопки. «Звичайно, крім речового доказу “А”, нема чим довести невірність даної особи. Якщо ці звіти стануть підставою відкрити судову справу й буде необхідно подати додаткові докази подружньої зради, тоді може виникнути потреба проникнути в помешкання по якомусь часі після того, як у нього ввійде дана особа. У такому разі буде потрібен другий свідок, щоб опізнати її. Не обов’язково застати дану особу під час статевого акту. Суд вважатиме достатнім доказом її збудження та певний нелад одягу на ній».

Ненависть дуже подібна до любощів: після короткого сильного збудження настає тривале заспокоєння. «Бідолашна Сара», — думав я, читаючи звіт, бо вже встиг насолодитись оргазмом ненависті й вдовольнитися. Тепер можна було й пожаліти її, загнану в глухий кут. Таж Сара не скоїла нічого поганого, тільки покохала, а Паркіс із сином стежить за кожним її рухом, змовляється з її служницею, припорошує кнопки й готується грубо вламатися в чи не єдиний прихисток, де вона може знайти спокій. Я вже ладен був порвати це донесення й відкликати шпиків. Мабуть, так і зробив би, якби у своєму убогому клубі не розгорнув журналу «Татлер» і не побачив фото Генрі Майлза. Останнім часом він добився успіху: з нагоди дня народження короля став командором ордена Британської Імперії за свою службу в міністерстві, ще й обійняв посаду голови Королівської комісії. І ось Генрі на прем’єрі британського фільму «Остання сирена» — блідий і витрішкуватий у магнієвих спалахах, під руку з Сарою. Вона опустила голову, щоб не сліпив спалах, але я завжди впізнаю це густе волосся, у якому плуталися і в’язли мої пальці. Раптом мені закортіло простягти руку й доторкнутися Сари, торкнутися її волосся — на голові й схованого під одежею. Мені запраглося, щоб Сара лежала поряд зі мною, щоб я міг повернути голову на подушці й говорити з нею, відчувати майже невловимий запах і смак її шкіри… але з нею був Генрі, що позував перед репортеровою камерою, самовдоволений і самовпевнений, як і годиться начальникові департаменту.

Сівши під оленячою головою, що її 1898 року подарував сер Волтер Безант, я написав листа Генрі Майлзу. Я повідомив, що хочу поговорити з ним про щось важливе, тож бажано, щоб Генрі знайшов час у будь-який день наступного тижня пообідати зі мною в моєму клубі. Вірний собі, він зразу ж зателефонував і запропонував пообідати — у його клубі. За все своє життя я не стрічав людини, що так не любила ходити в гості, як Генрі. Не пам’ятаю, яку відмовку він тоді придумав, але вона мене розсердила. Здається, сказав, що в його клубі є дуже вже добрий портвейн. Насправді ж він відмовився тому, що не хотів почуватися зобов’язаним — навіть за таку дрібницю, як дармовий обід. Генрі й не здогадувався, як мало він буде мені зобов’язаний. Він вибрав суботу, а цього дня мій клуб майже порожній. У журналістів щоденних газет завтра вихідний, шкільні інспектори їдуть додому — до Бромлі чи Стритема, а ось що роблять священики, я й досі не знаю; мабуть, сидять вдома й готують недільні проповіді. Що ж до письменників (для них і засновано цей клуб), то майже всі вони висять на стіні: Артур Конан Дойл, Чарлз Ґарвіс, Стенлі Вейман і Нет Ґулд. Часом до них довішують когось ще видатнішого й відомішого. Живих можна полічити на пальцях однієї руки. У цьому клубі я завжди почуваюся як вдома, бо дуже рідко натрапляю тут на колегу по перу.