Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Мабуть, тут можна було вигідно продати куртку. Продавців вживаного одягу було безліч, і вони чатували на клієнтів біля дверей своїх крамниць. Але всередині всіх цих магазинів висіли офіцерські мундири з еполетами і аксельбантами, і, наляканий коштовністю й пишністю цієї торгівлі, довго блукав я довкола, не наважуючись нікому запропонувати свій крам.

Керований такою скромністю, я почав шукати другорядні крамнички з матроським лахміттям, подібні до закладу містера Доллобі. Нарешті мені пощастило відшукати саме таку крамничку в кутку брудного завулка, що заріс кропивою. Коло крамниці був паркан, а на паркані висіли матроські костюми, які, очевидно, не могли вміститися в самій крамниці. Тут, іззовні, висіла безліч заіржавілих рушниць, пістолетів, клейончастих капелюхів і стояло кілька залізних лотків зі стількома старими заіржавілими ключами, що ними, мабуть, можна було відімкнути всі двері в цілому світі.

У цю низьку, тісну і брудну крамничку, яку більше затьмарювало, ніж освітлювало крихітне віконце, завішане лахміттям, я несміливо зійшов по брудних та смердючих східцях, залитих помиями. З душного лігва позаду крамнички вислизнув потворний стариган, вся нижня частина обличчя якого вкрита була жорсткою сивою бородою. Ні слова не мовивши, він схопив мене за чуба. То був жахливий стариган, вбраний у брудну фланелеву сорочку. Від нього страшенно смерділо ромом. У лігві видно було ліжко, прикрите старою ковдрою, і друге крихітне віконце, звідки відкривався мальовничий краєвид — кропива і кульгавий осел серед неї.

— Ох, чого тобі треба? — заревів цей старий лютим монотонним голосом. — Ох, мої очі й кістки, чого тобі треба? Ох, мої легені й печінка, чого тобі треба? Ох, гир-р-р!

Я так розгубився через його слова, особливо повторювання останнього незрозумілого вигуку, що не спромігся дати ніякої відповіді. А стариган, усе ще тримаючи мене за волосся, повторював:

— Ох, чого тобі треба. Ох, мої очі й кістки, чого тобі треба. Ох, мої легені й печінка, чого тобі треба. Ох, гир-р-р, — він вигукував це так енергійно, що очі від напруження мало не вилізли йому на чоло.

— Я хотів би знати, — мене трусило, — чи не бажаєте ви купити куртку?

— Ох, треба подивитися на куртку! — скрикнув старий. — Ох, серце моє у вогні, покажи мені куртку! Ох, мої очі й кістки, викладай свою куртку!

По цій мові він відпустив мого чуба зі своїх тремтячих рук, що нагадували кігті великого птаха, і начепив на ніс окуляри, які не надто прикрашали його запалені очі.

— Ох, скільки хочеш за куртку? — скрикнув старий, оглянувши мій крам. — Ох, гр-р-р... скільки хочеш за куртку?

— Півкрони, — відказав я, прийшовши до тями.

— Ох, мої легені й печінка! — скрикнув старий. — Ні! Ох, мої очі, ні! Ох, мої кістки, ні! Вісімнадцять пенсів! Гр-р-р...

Щоразу, як вигукував він цей таємничий звук, очам його загрожувала небезпека повилазити; кожне речення він наспівував на один і той самий мотив, що нагадував подув вітру, який починається на низьких тонах, поступово підвищується і знову спадає — іншого порівняння не можу підшукати.

— Гаразд, — сказав я, щасливий покінчити цей торг, — я погоджуюся на вісімнадцять пенсів.

— Ох, моя печінка, — загукав старий, кидаючи куртку на полицю. — Забирайся з крамниці! Ох, мої легені, забирайся з крамниці! Ох, мої очі й кістки!.. гир-р-р... не проси грошей, візьми що-небудь на обмін!

Ніколи в житті своєму, ні раніше, ні потім, не був я такий наляканий. А все ж таки я смиренно сказав йому, що потребую грошей та ніщо інше мені не потрібне; але я згодний чекати, якщо він хоче, на вулиці, і не збираюся підганяти його. Отже, я вийшов на вулицю і сів у холодку в кутку. І просидів я там багато годин, доки тінь не змінилася сонячним світлом, а сонячне світло знову не змінилося тінню; а я все ще сидів там, чекаючи на гроші.

Сподіваюся, серед торгівців лахміттям не знайдеться другого такого п'яного божевільного. Незабаром я довідався, що він добре відомий усім сусідам, і про нього йде поголоска, ніби він продався дияволові. Хлопчики, що весь час бігали навколо крамниці, гукали про це і голосно вимагали, щоб він виніс своє золото.

— Не прикидайся жебраком, Чарлі! Винеси своє золото! Винеси трохи того золота, що за нього ти продався дияволові, та ну ж бо! Воно зашите у тебе в матраці, Чарлі! Розпори його і дай нам трохи.

Усі ці вигуки та кілька пропозицій позичити йому ножа, щоб розпороти матрац, розлютили його до такої міри, що він раз у раз вибігав зі свого лігва на вулицю і розганяв хлопців на всі боки. Іноді в своїй люті він приймав мене за одного з тих шибайголів і нападав на мене, ніби збираючись роздерти на шматки, але тут-таки, вчасно усвідомлюючи свою помилку, тікав знову в свій барліг і лягав у ліжко. Там він на всю горлянку ревів, наче вітер, пісню про смерть Нельсона, додаючи «ох» перед кожним рядком і вигукуючи безліч «гр-р-р». Та ніби цього було не досить, хлопчики, бачачи мене на одному й тому ж місці, вирішили, що я живу тут, і цілий день мучили мене наскоками і глузуванням.