Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Поверніть мені мої гроші і скриню, прошу! — скрикнув я, захлинаючись сльозами.

Але молодий чоловік повторював одне: «Ходімо до поліції!» і грубо тягнув мене до віслюка, ніби було щось схоже між цією твариною і поліцією. Раптом він змінив свій намір, скочив у візок, сів на мою скриню і, гукаючи, що він поїде прямо до поліції, помчав геть ще швидше, ніж раніше.

Я біг за ним так прудко, як тільки міг. Але мені вже не вистачало духу кричати, та я й не насмілювався кричати, коли б і міг. За півмилі я принаймні двадцять разів мало не потрапив під копита коней. Іноді я губив його з очей, іноді знову бачив його, знову кричав йому, раз у раз били мене візники батогами, гримали на мене, перекидали в багнюку; але я знову схоплювався, падав у чиїсь обійми, стрімголов біжучи, натикався на стовпи. Нарешті, знесилений спекою і переляком, і думаючи, чи не женеться за мною зараз половина всього Лондона, я залишив молодого чоловіка — хай він їде, куди йому заманеться, з моєю скринею й грошима. Задихаючись і плачучи, але не зупиняючись, попростував я до Грінвіча, звідки, як мені відомо було, простягався Дуврський Шлях.

Ідучи до своєї бабусі, міс Бетсі, мав я в цьому світі майна не набагато більше, ніж у ту ніч, коли моя поява на світ завдала їй такого клопоту.

Хтозна, мабуть, я був такий навіжений, що планував бігти всю дорогу до Дувра, коли припинив переслідування юнака з віслюком і вирушив до Грінвіча. Що б там не було, незабаром я прийшов до тями і зупинився на Кентському Шляху, перед терасою, де посередині басейну якесь кам'яне опудало сурмило в ріг. Тут я сів біля ґанку на нижніх східцях, уже зовсім виснажений останніми зусиллями. Задихаючись, я не міг навіть плакати про втрату моєі скрині й півгінеї.

Було вже темно. Я почув, як годинник б'є десяту, і вирішив відпочити. На щастя, то була літня ніч, і погода стояла чудова. Віддихавшись і позбувшись неприємного подразнення в горлі, я підвівся і пішов далі. Незважаючи на мою невдачу, я і не думав повертатися. Навряд чи спала б мені така думка, хоч нехай би на Кентському Шляху лютувала альпійська хуртовина!

Але мене дуже турбував мій матеріальний стан — я мав лише три пів­пенсовики (і то дивно, як могли вони залишитися в моїй кишені у суботу ввечері). Я почав собі уявляти газетні звістки про те, як за день чи два знайдуть мене мертвим під якоюсь копицею. Понуро посувався я вперед, так швидко, як тільки міг. Раптом я опинився перед крамничкою, на якій була вивіска, що тут купують чоловічі й жіночі костюми і дають найкращу ціну за лахміття, кістки і старий кухонний посуд. Хазяїн цієї крамниці сидів перед дверима в самій сорочці і палив. Безліч сюртуків і штанів звисало з низької стелі, освітлені тільки двома мерехтливими свічками. Можна було подумати, дивлячись на нього, що він з помсти повісив усіх своїх ворогів і тепер утішається плодами своєї перемоги.

Мій останній досвід у справах містера й місіс Мікоубер підказав мені, що тут можна знайти спосіб якось покращити своє злиденне становище. Я завернув до найближчого завулка, зняв з себе жилет, дбайливо згорнув його, поклав під пахву та повернувся до дверей крамниці.

— Якщо не маєте нічого проти, сер, — сказав я, — то я хочу продати це за слушну ціну.

Містер Доллобі — мабуть, так його звали, бо це ім'я написане було на вивісці — взяв жилет, поклав свою люльку на поштову скриньку при дверях, увійшов до крамниці разом зі мною, зняв пальцем нагар зі свічок, поклав жилет на прилавок, оглянув з усіх боків, потримав перед світлом, знову оглянув і нарешті мовив:

— Що ж ви хочете за оцю маленьку жилетку?

— О! Ви самі краще знаєте ціну, сер, — скромно відповів я.

— Я не можу бути водночас покупцем і продавцем, — сказав містер Доллобі. — Назвіть свою ціну за цей маленький жилет.

— Може, вісімнадцять пенсів? — натякнув я, повагавшись трохи.

Містер Доллобі згорнув жилетку і віддав її мені.

— Я пограбував би свою сім'ю, — сказав він, — коли б заплатив хоч дев'ять пенсів.

Це було дуже неприємно. Мені, цілком сторонній людині, доводилося просити містера Доллобі пограбувати свою сім'ю заради мене. Проте я нічого не міг вдіяти і сказав, що згоджуюся на дев'ять пенсів, якщо він хоче. Містер Доллобі, побурчавши, дав мені дев'ять пенсів. Я побажав йому доброї ночі й вийшов з крамниці, збагатівши на цю суму й збіднівши на жилетку. Але коли я застібнув куртку на всі ґудзики, то відсутність жилетки ставала майже зовсім непомітною.