Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Але я навіть не знав, де живе міс Бетсі. Тому я написав довгого листа до Пеготті й спитав її, ніби між іншим, чи не пам'ятає вона про це. Я додав, як ніби чув, що подібна леді живе в певному місці (яке я назвав навмання), і мені цікаво було б довідатися, чи не про бабусю мою йшлось. У тому ж листі писав я до Пеготті, що мені до краю потрібні півгінеї, і якщо вона може позичити мені цю суму, то я буду дуже вдячний їй, а пізніше, повернувши борг, розповім, нащо мені потрібні були гроші.

Відповідь від Пеготті надійшла незабаром і була, як завжди, сповнена висловів відданості й любові. У лист вклала вона півгінеї (боюся, що їй довелося зазнати неймовірного клопоту, щоб витягти ці гроші зі скрині містера Баркіса). Писала вона, що міс Бетсі живе біля Дувра, але чи в самому Дуврі, чи в якомусь передмісті — у Гейті, приміром, Сентгейті чи Фолькстоні — вона не може сказати. Один з наших робітників пояснив мені, що всі ці місця розташовані поблизу одне від одного, а тому я вважав ці вказівки за достатні й вирішив здійснити свій намір наприкінці цього тижня.

Будучи дуже чесним хлопцем і не бажаючи лишати по собі погану згадку в конторі Мердстона і Грінбі, я вважав себе зобов'язаним працювати до вечора суботи; мені платили на тиждень уперед, тому я вирішив не з'являтись у звичайний час за платнею. З цієї ж причини я й позичив півгінеї, щоб не лишитися без коштів на подорожні витрати. Отже, коли настав суботній вечір, усі ми зібрались у конторі, а візник Тіпп, що зав­жди посідав перше місце, першим пішов за грошима. Я потиснув руку Мікові Вокеру й попросив його, коли прийде черга діставати платню, сказати містерові Квіньйону, що я пішов перевезти свою скриню на квартиру до Тіппа. Востаннє побажавши доб­рої ночі Розсипчастій Картоплині, я побіг геть.

Скриня моя була на старій квартирі над річкою. Я заздалегіть написав адресу для неї на зворотному боці однієї з наших конторських етикеток, які ми прибивали цвяхами до ящиків: «Мастерові Девіду, до запитання, в контору диліжансів, Дувр». Цю картку я тримав у кишені, щоб наліпити її, коли скриня винесена буде з будинку. Йдучи до своєї квартири, я роззирався, шукаючи когось, хто допоміг би мені відправити скриню на пошту.

Біля обеліска на Блекфраєрському Шляху стояв довгоногий молодий чоловік поруч із порожнім візком, запряженим віслюком. Він глянув на мене, вилаяв мене «нікчемним волоцюгою» і додав, що я «незабаром знатиму, як лаятися». Безперечно, його розгнівали мої вперті погляди. Я зупинився запевнити, що дивився не з поганим наміром, але просто думав, чи погодиться він на роботу.

— А яку роботу? — спитав довгоногий молодий чоловік.

— Відвезти скриню, — відповідав я.

— А яку скриню? — спитав довгоногий молодий чоловік.

Я відповів — мою скриню, що стоїть на квартирі в кінці цієї вулиці, і яку я пропоную йому відправити до контори диліжансів у Дувр за шість пенсів.

— Ну й відвезу! Шість пенсів! — скрикнув довгоногий молодий чоловік і миттю стрибнув на свій візок, що складався лише з дошки на колесах, та помчав з такою швидкістю, що я ледве встигав бігти за віслюком.

Було щось підозріле в цьому молодому чоловікові, особливо, коли він жував солому, розмовляючи зі мною, — мені це не сподобалося. Проте угоду було вже укладено й довелося мені відвести його нагору до кімнати, яку я залишав. Ми знесли скриню і поклали її на візок. Мені не хотілося тут наліплювати етикетку, бо хтось із хазяйської сім'ї міг підгледіти й викрити мій намір. Тому я сказав молодому чоловікові, що я був би радий, якби він зупинився на хвилину, коли ми під'їдемо до глухої стіни боргової тюрми. Не встиг я вимовити цих слів, як він помчав прожогом, ніби й він, і скриня моя, і віслюк збожеволіли. Я зовсім захекався, біжучи й гукаючи йому вслід, поки нарешті наздогнав його в призначеному місці.

Поспішаючи і хвилюючись, я виронив свої півгінеї з кишені, коли виймав картку. Для певності я поклав монету собі до рота і, хоч руки мої дуже тремтіли, якось прив'язав картку, коли раптом відчув жахливий удар у щелепу і побачив, як мої півгінеї вилетіли з мого рота в долоню довгоногого молодика.

— Що-о? — скрикнув молодий чоловік, хапаючи мене за комір куртки й моторошно скривлюючи обличчя. — Та це ж кримінальна справа. Ти збираєшся тікати, чи не так? Ходімо до поліції, юний злочинцю, ходімо до поліції!

— Поверніть мені мої гроші, будь ласка, — пробелькотів я, дуже зляканий, — і йдіть собі.

— Ходімо до поліції! — вів своє молодик. — Ти доведи в поліції, що то твої гроші!