Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Та я досить виразно передбачав, що слідом за цим маю розлучитися з курткою й цілком імовірно, що прийду до Дувра не інакше, як у самій сорочці та штанцях. Мені ще пощастить, коли я дійду навіть у такому одязі. Але це не дуже бентежило мене. Аби дійти! З дев'ятьма пенсами в кишені я не замислювався над труднощами свого стану. Тільки згадка про юнака з віслюком та думка про велику віддаль до Дувра трохи непокоїли мене.

У мене з'явився план, де перебути ніч, і я негайно заходився його здійснювати. Я вирішив переночувати за стіною Салем-Гаузу, в тому кутку, де зазвичай стояла копиця сіна. Я уявляв себе в якомусь сенсі у товаристві, бо хлопці та спальня, де я так часто провадив свої оповідання, були тепер зовсім поруч, хоч хлопці не здогадуються про мою присутність, і спальня не дасть мені притулку в своїх стінах.

То був важкий день, і я, майже зовсім виснажений, дістався нарешті до Блекгітса. Важкенько було мені знайти Салем-Гауз; але я знайшов його, знайшов і копицю в кутку й ліг під нею; спочатку я обійшов стіну і, глянувши на вікна, переконався, що всюди темно і все спокійно. Ніколи не забуду важкого почуття самотності, коли я вперше переспав ніч без даху над головою.

Я заснув, як, мабуть, заснули багато інших вигнанців, що від них були замкнені двері, і що на них гавкали пси цієї ночі. І мені приснилося, ніби я лежу на своєму ліжку в школі й розповідаю повісті хлопцям, що скупчилися навколо мене. Але я сидів, а не лежав, й ім'я Стірфорса було на моїх вустах, коли, раптом прокинувшись, я очманіло глянув на зорі, що блищали й сяяли наді мною. Як згадав я, де сиджу цієї нічної години, то якесь дивне почуття опанувало мене. Зляканий, — не знаю вже чим, — я підвівся й зробив кілька кроків уперед. Але слабке мерехтіння зірок і бліде світло в тій частині неба, звідки сходить день, змусили мене отямитись і повернутися на своє місце. Очі мої були налиті свинцем, я знову ліг на сіно і спав, — хоч і відчував холод крізь сон, — аж доки тепле проміння сонця і дзвоник в Салем-Гаузі не збудили мене. Коли б міг я сподіватися, що Стірфорс усе ще там, то постарався б знайти слушну хвилинку побалакати з ним сам на сам; але я знав, що він мав би давно залишити цей заклад. Тредльс, мабуть, ще був тут, але я не міг довіритися йому, хоч добре знав його м'яке серце і готовність до будь-яких послуг. Отже, тієї ж години, коли хлопці містера Крікля прокинулись, я пройшов повз стіну школи і вибрався на великий Дуврський Шлях. Колись ми часто гуляли по ньому у вільні від навчання години: чи могло мені тоді спасти на думку, що я опинюся колись безпритульним мандрівником на цьому шляху.

Яка прірва лежала між цим недільним ранком і веселою неділею, яку ми колись зустріли в Ярмуті! У належний час я почув церковні дзвони і побачив людей, що йшли до церкви. Пройшов я повз одну-дві церкви, де вже збиралася парафія і під сонячним сяйвом лунали пісні, а церковний сторож, походжаючи в холодку, приклав руку до чола і стежив за мною. Але мир і тиша недільного ранку лежали на всьому, крім мене. Я був винятком. Скуйовджений, вкритий пилом, оббризканий багнюкою, чвалав я крізь цей мирний край. Не знаю, чи вистачило б у мене духу продовжувати шлях, коли б не образ моєї юної матері, що плакала біля каміна, і моєї бабусі, що ніжно схилилася над нею. Образ цей увесь час стояв переді мною і вабив мене, і я йшов за ним.

Цієї неділі я пройшов навпростець приблизно двадцять три милі, хоч іти мені було важко, бо я зовсім не звик до таких подорожей. Бачу, ніби зараз, як надвечір я йшов через міст у Рочестері, стомлений, ноги страшенно боліли. Йдучи, я жував шматок хліба, що купив собі на вечерю. Два чи три будиночки з написами на вивісках «Кімнати для подорожніх» дуже спокушали мене, але я боявся витратити тут свої останні кілька пенсів і ще більше боявся підозрілого вигляду волоцюг, з якими зустрічався. Тому я не шукав ніякого притулку, крім неба. Пройшовши аж до Четема, що здався мені вночі якимсь кошмаром з вапняків, зведених мостів і подібних до Ноївого Ковчега кораблів без щогол на брудній річці, вліз я нарешті на щось накшталт порослої травою корабельної гармати на моріжку, де вартовий походжав туди й сюди. Там я ліг біля цієї гармати, щасливий, що чую важкі й рівні кроки вартового (він, щоправда, не більше знав про мою присутність, ніж вихованці Салем-Гаузу могли підозрювати про мою ночівлю за стіною їхньої спальні). Незабаром заснув я міцно аж до ранку.

Прокинувшись, я відчув жорстокий біль у всьому тілі і, особливо, в ногах. Мене розбудили барабани й марширування війська, яке, здавалося, наступало на мене звідусіль. Я підвівся і почвалав по довгій тісній вулиці. Було цілком зрозуміло, що в той день я був спроможний здолати дуже малу відстаннь. Я вирішив відпочити, щоб накопичити сили для подальшої подорожі. Першою моєю справою було продати куртку. Отже, я скинув куртку, щоб звикнути ходити без неї і, несучи її під пахвою, почав оглядати всякі крамниці.