Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Кілька разів умовляв він мене згодитися на обмін і виносив зі свого барлогу то вудлище, то скрипку, то капелюха, то флейту. Але я не піддавався цим спокусам і, продовжуючи сидіти біля порога, слізно просив віддати мені гроші чи куртку. Нарешті він почав сплачувати мені по півпенса. Цілі дві години виносив він мені один шилінг.

— Ох, мої очі й кістки! — скрикнув він тоді, висунувши свою голову з крамниці. — Чи згодишся ти піти геть ще за два пенси?

— Я не можу, — відповів я, — я з голоду помру!

— Ох, мої легені й печінка, чи підеш ти за три пенси?

— Я пішов би й задарма, коли б міг, — сказав я, — але мені дуже потрібні гроші.

— Ох, гр-р-р! — справді, неможливо змалювати, як видрав він цей вигук з глибини своїх грудей, коли висунув з-за дверей свою потворну голову. — Чи підеш ти геть за чотири пенси?

Зовсім змучений, я згодився на цю пропозицію і, взявши тремтячою рукою гроші з його пазурів, пішов геть від крамниці, поки ще сонце не сіло. Голод і спрага дуже мучили мене, але, витративши три пенси на хліб і молоко, я підкріпився. Того дня я просунувся вперед ще на сім миль.

Цієї ночі спальня моя була під іншою копицею, де я вигідно розташувався після того, як вимив натруджені ноги в рівчаку й загорнув їх у свіже листя. Вирушивши в дорогу вранці, я побачив, що шлях мій лежить серед фруктових садів і хмільників. Літо вже добігало кінця, у садах рясніли достиглі яблука, а подекуди збирали вже жовтий хміль. Чудові краєвиди відкривалися навкруги, і я вирішив переспати цю ніч серед кущів хмелю. Я уявляв собі за приємне товариство довгі ряди жердин, оповиті розкішним листям.

На кожному кроці надибував я на підозрілих волоцюг, вони сповнювали мене неподоланним жахом, що й досі живий у моїй душі. Деякі з них здавалися мені лютими негідниками: вони витріщалися на мене, коли я проходив повз них, або зупинялись і кликали мене до себе, а коли я кидався тікати, жбурляли вслід камінням. Особливо добре пригадую одного молодчика, — мідника, мабуть, бо він ніс на собі шкіряну торбу і жаровню, — поруч з ним ішла якась жінка. Оглянувши мене, цей молодчик таким гучним і лютим голосом наказав мені підійти, що я мимоволі зупинився і обернувся.

— Підходь, коли тебе кличуть, — сказав мідник, — інакше-бо я розпорю тобі живіт, юначе!

Я вирішив, що краще буде повернутися. Коли я підсунувся до нього ближче, намагаючись здобути прихильність своїм виглядом, то побачив, що в жінки синець під оком.

— Куди ти йдеш? — спитав він, схопивши мене за комір почорнілою рукою.

— Я йду до Дувра! — відповідав я.

— Звідки ти йдеш? — продовжував запитувати мідник, міцніше хапаючи мене за сорочку.

— Я йду з Лондона, — промовив я.

— З чого ти живеш? — спитав мідник. — Ти шахрай?

— Н-ні, — сказав я.

— А не брешеш, чорти б тебе взяли? Коли ти насмілишся вихвалятися своєю чесністю переді мною, — гукнув мідник, — я тобі голову розіб'ю!

Вільною рукою він замахнувся на мене, а потім оглянув мене з голови до ніг.

— Чи є в тебе досить грошей на пінту пива? — спитав мідник. — Коли маєш, то викладай, доки сам не заберу!

Напевно, я віддав би йому гроші, коли б не зустрівся очима з жінкою і не побачив, що вона заперечливо похитує головою і промовляє губами: «Не треба».

— Я — хлопець бідний, — сказав я, намагаючись усміхнутися, — нема в мене грошей!

— Гей, що ти собі думаєш? — скрикнув мідник, так суворо дивлячись на мене, ніби він помітив гроші в моїй кишені.

— Сер, — пролепетав я.

— Що ти собі думаєш? — вів мідник далі. — На тобі шовкова хустка мого брата! Давай її сюди!

Миттю зірвав він з мене хустинку й кинув жінці.

Жінка зареготалася, ніби вона прийняла це за жарт, перекинула хустинку мені, непомітно хитнула головою й нечутно мовила губами:

— Тікай!

Та перш ніж я зміг послухатись її, мідник вихопив знову хустинку з моєї руки так грубо, що я відлетів від нього, мов пушинка. Потім він обгорнув хустинку навколо своєї шиї, з лайкою звернувся до жінки і одним ударом збив її з ніг. Ніколи не забуду, як упала вона горілиць на жорстку дорогу і лежала там, загубивши капелюшок і забруднивши волосся в пилу; не забуду, як, відійшовши на певну відстань, я озирнувся і побачив, що вона сидить край дороги і стирає кров з обличчя краєчком шалі, а він простує своїм шляхом.

Ця пригода так налякала мене, що надалі я негайно звертав з дороги, щойно бачив волоцюгу, і залишався у схованці, доки той зовсім не зникав з моїх очей. Це траплялося часто і дуже затримувало моє просування вперед. Але в усіх труднощах моєї подорожі підтримував мене й вів уперед уявний образ моєї матері за часів її юності, ще до моєї появи на цей світ. Її образ всюди був зі мною. Він супроводжував мене серед стеблин хмелю, де я лягав спати; він зустрічав мене, коли я прокидався вранці; він ішов переді мною цілий день. Назавжди відтоді пов'язаний для мене цей образ з сонячною вулицею міста Кентербері, з виглядом його старих будинків і брам, з його величним сірим собором і граками, що немов пливли довкола башти. Коли я дістався, нарешті, пустельних рівнин біля Дувра, образ цей пожвавив надією сумний краєвид; він не покидав мене всі шість днів моєї подорожі, допоки я не дістався своєї першої великої цілі і не ступив до міста. Але, дивно сказати, щойно я опинився в місті, до якого так довго прагнув, у подертій сорочці, в побитих черевиках, укритий пилом, спечений сонцем, — образ розчинився, немов сон, і залишив мене в розпачі та безпомічності.