Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Простоявши так кілька хвилин, я вирішив, що бабусі не могло бути у вітальні, бо все там було тихо й спокійно. Я підвів очі — перед одним із вікон другого поверху стояв якийсь джентльмен з добродушним червоним обличчям і сивим волоссям. Глянувши на мене, він кумедно підморгнув, кивнув мені кілька разів, розсміявся і зник.

Я вже був достатньо збентежений, але ще більше збентежила мене несподівана поведінка того джентльмена; я навіть вирішив був податися геть і почав обмірковувати кращі варіанти, але з будинку вийшла леді в очіпку, перев'язаному по краях хустинкою, в садових рукавичках, з торбою на поясі, немов у збирача мита, і з величезним садовим ножем у руках. Глянувши на цю особу, я негайно впізнав у ній міс Бетсі, вона виступала такою величною ходою, якою, за словами моєї бідолашної матері, увійшла вона в сад «Блендерстонських Граків».

— Іди геть! — сказала міс Бетсі, кивнувши головою й грізно вимахуючи ножем. — Забирайся! Хлопцям тут нема чого робити!

Зачаївши подих, спостерігав я, як вона промарширувала до кутка саду і зупинилася там викопати якесь коріння. Тоді, у відчаї, я тихо підійшов, зупинився позаду неї і торкнувся її пальцем.

— Якщо дозволите, мем... — почав я.

Вона здригнулась і суворо глянула на мене.

— Якщо дозволите, бабусю!

— Га? — вигукнула міс Бетсі таким здивованим тоном, якого я ніколи ще в житті не чув.

— Якщо дозволите, бабусю, я — ваш онук!

— Ох, боже! — мовила моя бабуся. І сіла, як була, на садову стежку.

— Я — Девід Копперфілд, з Блендерстона, графство Суффолк. Ви туди прийшли вночі, коли я народився, і бачили мою дорогу маму. Я зазнав багато лиха після її смерті. Мене занехаяли і нічого не вчили, кинули напризволяще і віддали на службу, яка не підходить мені. Отож я вирішив утекти до вас! Мене пограбували на першому ж кроці, я пройшов пішки весь шлях і не спав у ліжку від самого початку подорожі.

Тут я втратив усяку владу над собою — в мене вистачило духу тільки ще вказати руками на лахміття, яке мало свідчити, що я багато вистраждав. Аж тоді я вибухнув плачем, який, мабуть, переповнював мене цілий тиждень.

Жодне почуття, крім безмежного здивування, не відображалося на обличчі моєї бабусі, коли вона сиділа на гравії та дивилася на мене. Але раптом, почувши мій плач, вона поспішно скочила на ноги, схопила мене за комір і потягла до вітальні. Тут насамперед вона відчинила буфет, витягла кілька пляшок і відлила по краплі з кожної мені в рот. Мабуть, вона навмання обирала ці рідини, бо я по черзі відчував смак анісової води, анчоусової підливки й оцету. Випробувавши всі ці ліки і бачачи, що я все ще плачу й істерично схлипую, бабуся влаштувала мене на дивані, поклала мені під голову шаль, а хустинку зі своєї голови — під ноги, щоб я не забруднив чохла. Потім вона сіла за зелену ширму чи віяло, про яке я вже казав, щоб я не міг бачити її обличчя, і час від часу вигукувала:

— Помилуй нас, боже!

Ці вигуки повторювалися, ніби випали гармат.

За деякий час вона подзвонила.

— Дженет, — сказала бабуся, коли увійшла служниця. — Підіть нагору, передайте привіт від мене містерові Діку і скажіть, що я хочу побалакати з ним.

Дженет була начебто трохи здивована, побачивши, що я нерухомо лежу на дивані (я боявся ворухнутися, щоб не розгнівати бабусю), але пішла виконувати доручення. Бабуся, поклавши руки за спину, походжала по кімнаті, доки не ввійшов саме той джентльмен, що підморгував мені з вікна другого поверху. Він і тепер усміхався.

— Містере Дік, — сказала моя бабуся, — не вдавайте дурника, бо ніхто не може бути розумнішим за вас, коли ви схочете. Ми всі знаємо це. Тому не вдавайте дурника, прошу вас!

Джентльмен негайно став серйозним і подивився на мене, ніби благаючи не розповідати нічого про вікно.

— Містере Дік, — сказала моя бабуся, — ви чули колись, як я говорила про Девіда Копперфілда? Будь ласка, не прикидайтеся, ніби ви втратили пам'ять, ніхто вам не повірить!

— Про Девіда Копперфілда? — перепитав містер Дік, який, здається, не дуже багато пам'ятав про це. — Девіда Копперфілда! О, так, напевно, про Девіда, авжеж!

— Так от, — сказала моя бабуся. — Це його хлопець, його син. Він був би наче дві краплі води схожий на свого батька, якби тільки не був такий схожий на свою матір.

— Його син? — перепитав містер Дік. — Девідів син? Ще б пак!

— Так, — вела далі моя бабуся, — і накоїв же він справ! Він утік! Ах! Його сестра, Бетсі Тротвуд, ніколи не втекла б!

Бабуся моя міцно кивнула головою, впевнена в характері й поведінці цієї дівчинки, яка ніколи не народжувалась.