Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Містер Дік потайки підморгнув мені, ніби підтверджуючи, що проти цього вже нічого заперечити не можна.

— Вона навіть не спромоглася дитину народити як слід, — вела далі бабуся. — Куди поділася сестра цієї дитини — Бетсі Тротвуд? І не народилась! О, і не кажіть мені цього!

Містер Дік зовсім перелякався.

— Отой куций лікар, що хилить голову набік, — продовжувала бабуся, —Джіліпс, чи як там його звати, що він собі думав? Він спромігся лише цвірінькати мені, наче дрізд — дрізд він і є! — «це хлопець!». Хлопець! Ну й купа ж дурнів усі вони!

Щирість цього вигуку надзвичайно злякала містера Діка; та і я теж затремтів, правду кажучи.

— А потім, ніби цього не вистачало, ніби їй мало було втратити сестру цієї дитини — Бетсі Тротвуд, — сказала моя бабуся, — вона ще вдруге виходить заміж — іде собі й виходить за Мердерера [8] Murderer — (англ.) убивця. чи як там його. І збирається погубити ще й цю дитину! А звідси природні наслідки, як міг передбачити кожний, крім немовляти — він блукає і мандрує, мов той Каїн, а ще й вирости не встиг.

Містер Дік суворо глянув на мене, ніби пересвідчуючись, що я — справжній Каїн.

— Та ще оця жінка з єретицьким ім'ям, ця Пеготті, вона й собі вирішила побратися! Мало вона бачила, скільки зла випливає з таких речей, бере й виходить після всього заміж. Дуже сподіваюся, — сказала бабуся, похитуючи головою, — що чоловік її — один з тих шибайголів, про яких ми в газетах читаємо, що вони б'ють жінок кочергою! Хай, хай він всипле їй як слід!

Я не міг стерпіти, що так ганьблять мою стару няньку. Я сказав бабці, що вона помиляється цього разу. Пеготті, сказав я ще, була найвірнішою, найвідданішою, найбезкорисливішою подругою і служницею. Вона ніжно любила мене і обожнювала мою бідолашну матір, і тримала на своїх руках її голівку, коли та помирала, і отримала її останній вдячний поцілунок. Я почав задихатися від спогадів і вибухнув сльозами, намагаючись сказати на завершення, що дім Пеготті міг бути моїм власним домом, і що я, звичайно, звернувся б до неї шукати собі втіху і притулок, коли б не боявся спричинити їй неприємностей через її скрутне становище. Я вибухнув сльозами, як я казав, коли намагався виголосити цю промову, схилився на стіл і закрив руками своє обличчя.

— Гаразд, гаразд! — сказала бабуся. — Дитина добре робить, що захищає тих, хто захищав її... Дженет! Осли!

Коли б не ті нещасні віслюки, ми, безперечно, швидко б порозумілися. Бабуся вже поклала руку мені на плече і, підбадьорений її увагою, я вже хотів кинутися їй на шию та благати в неї захисту. Але раптовий наскок ослів і безлад на моріжку поклали край нашій сердечній розмові. Міс Бетсі обурено заявила містерові Діку, що вона твердо вирішила просити підтримки законної влади і ще до чаю вжити заходів проти свавільного переходу дуврських ослів через її садибу.

Після чаю ми посідали біля вікна, — мабуть, для зручнішого спостереження за напасниками. З сутінками Дженет поставила на стіл свічки та дошку для гри в трик-трак і засмикнула штори.

— Ну-с, містере Дік, — мовила бабуся, знову насупившись і піднявши палець угору, — я збираюся поставити вам ще одне запитання. Подивіться на цю дитину!

— На Девідового сина? — спитав містер Дік, намагаючись надати своєму обличчю якомога уважнішого виразу.

— Саме так, — відказала моя бабуся. — Що б ви з ним зробили тепер?

— З Девідовим сином? — перепитав містер Дік.

— Авжеж, — відповіла моя бабуся, — з Девідовим сином!

— О! — сказав містер Дік. — Так! Що зробив би з ним?.. Я його поклав би в ліжко!

— Дженет! — скрикнула моя бабуся з тим самим урочистим і переможним виглядом, що я помітив раніше. — Містер Дік розв'язує всі наші труднощі одним разом. Коли ліжко буде готове, ми відведемо хлопчика нагору і покладемо спати.

Дженет доповіла, що ліжко цілком готове; мене відвели нагору і поклали спати. Та вели мене, наче полоненого. Моя бабуся йшла попереду, а Дженет прикривала тил. Одна тільки обставина давала мені певну надію: бабуся зупинилася на східцях і спитала, чого це пахне димом. Дженет доповіла, що то вона спалила на кухні мою сорочку. Але в спальні, куди мене провели, не було нічого, крім кумедного мотлоху, в який я був загорнутий. І коли мене залишили там, з маленьким недогарком, який, за словами бабусі, мав горіти точно п'ять хвилин, я почув, як вони замкнули двері ззовні. Обміркувавши це, я визнав за можливе, що бабуся моя, не знавши нічого про мене, мала підозри, ніби в мене вже стало звичкою тікати, тому вжила запобіжних заходів, аби утримати мене в безпеці.