Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

З першими запитаннями про мою бабусю звернувся я до моряків. Я діставав найрізноманітніші відповіді. Один сказав, що вона живе в маяку Південного Мису і попалила там собі бакенбарди; інший — що вона отаборилася на великому буйку за гаванню і приймає гостей тільки в час між припливом і відпливом; третій — що вона сидить ув'язнена в мейдстонській тюрмі за крадіжку дітей; а четвертий повідав мені, що в останню бурю вона сіла на мітлу і полетіла прямо до Кале. Після цього я звернувся до візників, але вони були так само жартівливі й так само не виявляли поваги до міс Бетсі. А крамарі, що їм не подобався мій зовнішній вигляд, взагалі не слухали, що я їх питав, і відповідали, що для мене в них нема нічого. Я опинився в значно гіршому становищі, ніж впродовж усієї моєї втечі. Гроші всі скінчилися, нема чого було продавати; я відчував голод, спрагу і втому, й остаточна мета моя здавалася мені такою далекою, ніби я не виходив з Лондона.

Увесь ранок змарнував я на розпитування. Знесилений і доведений до розпачу, я сів, нарешті, поблизу торгового майдану, на ґанку якоїсь замкненої крамнички, і почав міркувати, куди йти мені далі. У цю хвилину візник, що проїздив повз мене, зронив попону. Я помітив доброзичливість на обличчі візника, коли подав йому попону, тож наважився спитати, чи не знає він, де живе міс Тротвуд. Щоправда, я так часто ставив це запитання, що цього разу воно мало не завмерло в мене на губах.

— Тротвуд? — сказав він. — Стривай. Знайоме прізвище. Стара леді?

— Так, — відповів я, — підстаркувата.

— Ходить, наче аршин проковтнула? — запитував він далі, мимоволі й сам розгинаючи спину.

— Так, — підтвердив я. — Це дуже схоже на неї.

— Носить торбинку? — запитував він далі. — Досить простору торбину? Швидко гнівається й аж наскакує на кожного?

Серце моє застрибало від радості після цього докладного переліку безперечних прикмет моєї бабці.

— Так от що я тобі скажу, — мовив він. — Коли підеш прямо туди, — він показав батогом у бік горбів, — і простуватимеш, доки не дійдеш до купки будинків коло моря, то, мабуть, довідаєшся там про неї. На мою думку, в неї навряд чи щось здобудеш, а тому — ось тобі пенні.

Я вдячно прийняв цей дар і купив собі на нього хліба. Підкріпившись цією стравою в дорозі, я пішов напрямом, що його вказав мій новий приятель. Досить довго йшов я, не бачачи будинків, про які він говорив. Та нарешті я таки дістався до них, увійшов до крамнички і спитав, чи не будуть вони такі ласкаві сказати мені, де живе міс Тротвуд. Я звертався до чоловіка за конторкою, який зважував рис для молодої жінки; але ця остання вирішила, що запитують її, і швидко обернулася.

— Моя хазяйка? — спитала вона. — Що тобі треба від неї, хлопче?

— Мені треба, — відказав я, — побалакати з нею, з вашого дозволу.

— Попросити в неї милостині, мабуть? — відповіла дівчина.

— Ні, — сказав я, — зовсім ні!

Але раптом я згадав, що справді прийшов з цією метою, зашарівся і збентежився.

Тим часом покоївка моєї бабусі поклала рис до маленького кошика, вийшла з крамниці та наказала мені йти за нею, якщо я хочу знати, де живе міс Тротвуд. Мені не треба було повторювати, хоч я був такий втомлений і виснажений, що ноги піді мною тремтіли. Я пішов за молодою жінкою, і незабаром ми наблизилися до гарненького котеджу з привітними венеціанськими вікнами. Перед цим котеджем розташований був чотирикутний дворик, або, правильніше сказати, сад, сповнений квітів, що чудово пахли.

— Тут живе міс Тротвуд! — пояснила дівчина. — Робіть тепер, що знаєте, більше я вам нічого не скажу.

По цій мові вона поспішно вбігла до будинку, ніби бажаючи позбутися відповідальності за мій раптовий прихід. Я лишився біля квітника і, не знаючи сам, що роблю, почав дивитися в середнє вікно, що виходило, очевидно, з вітальні. Вікно було напівзакрите мусліновою завіскою; на підвіконні стояла велика кругла зелена ширма чи віяло. Я побачив маленький столик і велике крісло й злякано подумав, що моя страшна бабця зараз там і сидить.

Черевики мої в цей час були в жахливому стані: підошви продірявилися в багатьох місцях, а шкіра зверху розтріскалася аж так, що не можна було й впізнати в ній колишньої форми. Мій капелюх, що правив також і за нічний ковпак, так зігнувся й зім'явся, що навіть стара поламана кастрюля на смітнику могла б без сорому змагатися з ним. Мої сорочка і штанці, забризкані росою, забруднені травою і кентським ґрунтом, що на ньому я спав, та ще й подерті, могли б налякати птахів у садку моєї бабусі. Кучері мої не знали ні гребінця, ані щітки, відколи я залишив Лондон. Моє обличчя, шия і руки, не звиклі до вітру й сонця, засмагли неймовірно. З голови до ніг я був вкритий білим дорожнім пилом, ніби я щойно вийшов з вапняної печі. У такому сумному вигляді збирався я відрекомендуватися моїй страшній бабці і міркував, яке враження справить на неї моя дивовижна постать.