Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Любий мій Мікоубере! — втрутилася його дружина.

— Кажу вам, — відказав містер Мікоубер, зовсім забуваючись і знову усміхаючись, — нещасна руїна, що ви її спостерігаєте! Порада моя полягає ось у чому: ніколи не залишай на завтра те, що можеш зробити сьогодні. Зволікання — крадій часу. Хапай його за комір!

— Принцип мого бідолашного тата, — зазначила місіс Мікоубер.

— Люба моя, — сказав містер Мікоубер, — ваш тато — дуже добрий чоловік, і боронь боже, щоб я недооцінив його. Як добре поміркувати, так ми ніколи не зможемо... коротко кажучи, не знайдемо таку людину, яка в його літа мала б такі міцні ноги і могла б читати без окулярів написи на векселях. Але той свій принцип він застосував до нашого шлюбу, люба моя, а внаслідок цього шлюб наш був укладений настільки поспішно, що я так ніколи і не зміг покрити витрат...

Містер Мікоубер скоса глянув на місіс Мікоубер і додав:

— Не думай, що я шкодую про це! Якраз навпаки, любове моя!

Після цього він похнюпився на хвилину.

— Другу частину моєї поради, Копперфілде, — знову мовив містер Мікоубер, — ви вже знаєте. Річний прибуток — двадцять фунтів, річні витрати — дев'ятнадцять фунтів, дев'ятнадцять шилінгів, шість пенсів, результат — щастя. Річний прибуток — двадцять фунтів, річні витрати — двадцять фунтів, шість пенсів, результат — злидні. Квітка вмирає, листя в'яне, сонце дня заходить над жахливою сценою і... коротко кажучи, ви назавжди збиті з ніг. Точнісінько, як я!

Щоб зробити цей приклад виразнiшим, містер Мікоубер з виглядом найжвавiшого задоволення вилив до рота склянку пуншу та почав насвистувати давню студентську пісню.

Я, звичайно, запевнив його, що зав­жди матиму його заповіти в голові. Та мені й не треба було нагадувати ці правила, бо я яскраво бачив тоді всю їх доцільність. Наступного ранку я зустрів усю сім'ю біля контори диліжансів і побачив, як вони сумно сідають на задні зовнішні місця карети.

— Мастере Копперфілд, — сказала місіс Мікоубер, — благослови вас бог! Я ніколи не зможу забути все це, ви знаєте, і ніколи не забула б, навіть коли б могла!

— Копперфілде, — сказав містер Мікоубер, — прощавайте! Бажаю вам щастя і процвітання. Коли впродовж бурхливих років я довідаюся, що моя гірка доля стала за пересторогу для вас, тоді я відчую, що недарма займав місце на землі... У разі, коли щось обернеться на краще (а цього я майже певний), я буду надзвичайно радий, якщо зможу поліпшити ваше становище!

Мені здається, що коли місіс Мікоубер сіла на імперіал разом з дітьми, а я стояв на дорозі, задумливо поглядаючи на них, — тоді туман розвіявся з її очей і вона побачила, яким малюком я був насправді. Мені здається так, бо вона зробила мені знак влізти на диліжанс, і на обличчі її з'явився новий, материнський вираз. Вона обійняла і поцілувала мене, як рідного сина. Я ледве встиг зіскочити назад, коли карета рушила з місця, і ледве міг побачити сім'ю за хустинками, якими вони мені махали. За хвилину вони зникли. Сирітка та я стояли, збентежено поглядаючи одне на одного, посеред дороги. Нарешті ми попрощалися. Вона повернулася, гадаю, до робітничого будинку Святого Люка, а я знову пішов починати важку працю в Мердстона і Грінбі.

Але я не збирався провести там ще багато днів, повних важкої і нудної роботи. Ні. Я вирішив утекти — податися тим чи іншим способом углиб країни, до єдиної родички, яка лишилася мені в світі, та розповісти свою історію моїй бабці, міс Бетсі.

Я зазначив уже, що не знаю, як ця відчайдушна ідея спала мені на думку. Але, з'явившись, вона міцно засіла в моїй голові і виросла у тверду ухвалу, найтвердішу в моєму житті. Я аж ніяк не був певний, що з цього може вийти щось добре, але подумки напевне вирішив здійснити цей план.

Відколи думка ця вперше майнула переді мною й порушила мій сон уночі, я знову і знову, сотню разів повторював собі старе оповідання моєї бідолашної матері про моє народження: адже ж оповідання це так любила переказувати моя мати, а я за старих часів любив його слухати і знав його від слова до слова. Бабуся моя ввійшла в це оповідання і вийшла з нього, як жахлива і моторошна дійова особа, але в поведінці її була невеличка подробиця, яка подавала мені слабку тінь надії. Мати розповідала, як їй здалося, нібито бабуся ніжно торкалась її прекрасного волосся. Цього я не міг забути. Може, то було тільки фантазією моєї матері, для якої насправді не було жодних підстав. Але я виразно уявляв собі, як моя страшна бабця тихо схиляється над ніжною красою, яку я пам'ятав так добре і любив так міцно. І сцена ця пом'якшувала все оповідання. Дуже ймовірно, що саме це й спричинилося до мого несподіваного рішення.