Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

— Смі... смі... смійся собі... ду... ду... дурню один.

Чоловік, послухавши його ради, засміявся ще дужче, питаючи вікарія, хто його посадив на те сідало.

Вікарій: Зса... зса... ди ме... не... на зе... зе... землю.

Чоловік, усе ще сміючися, запитав його, яким чином він має це зробити.

Вікарій: Та... та... так са... са... само, як я сю... сю... сюди ді... діс... дістався, на ви... ви... вилах.

— Свята Троїце, правду кажете: от що значить бути едукованим!*

Чоловік узяв вила й подав вікарієві, а той умостився на них так, як я його тоді настромив. Чоловік обніс його на цьому корисному в хазяйстві струменті кілька разів колом по клуні, приспівуючи при цьому обході на подобу джмеля, а вікарій галасував далі:

— Пу... ту... пусти ме... ме... мене на зе... зе... землю, оп... оп... опри... шку... пу... пу... сти, на... на... нарешті!

А чоловік йому:

— А чому б мені, отче-вікарію, не обнести б вас отак по селу на показ? Ніхто в світі ще не бачив такої гарної процесії...

Тим часом вікарій уже конав від переляку, і чоловік пустив його на землю. Не знаю вже, що він тоді ще сказав чоловікові Сюзон, бо вона нарешті втекла. Я вже тільки чув:

— Не... не... нещасний, ти... ти... б... б... б'єш свя... свя... священика. Я... я... те... те... тебе про... про... прокляну; пі... пі... підеш до... до... до... пе... пе... пекла...

Це кричав малий покруч, а ганяв його, шмагаючи вилами чоловік Сюзон. Я прибув з багатьма іншими. Зауваживши мене ще здалека, чоловік кинув геть вила, запрошуючи мене:

—Іди бо, йди бо сюди.

Пан: А Сюзон?

Жак: Викрутилася.

Пан: Погано?

Жак: Ні. Жінки завжди вміють викрутитися, хібащо впіймаються на гарячому... Чого ви смієтеся?

Пан: Мені смішно, як і тобі: я сміятимуся кожного разу, коли пригадаю малого папа на вилах Сюзанниного чоловіка.

Жак: У скорому часі по цій пригоді, яка дійшла й до мого батька, і він добре насміявся з неї, я, як уже вам сказав, пішов до війська...

По якомусь часі мовчанки чи Жакового покашлювання, за свідченням одних, чи по тому, як Жаків пан якийсь час ще сміявся, як запевняють інші, пан звернувся до Жака, так мовлячи:

— А історія твого кохання?

Жак здвигнув плечима й нічого не відповів.

•••

— Чи гоже людині при здоровому розумі й вихованій у доброму звичаї, що тямить навіть дещо в філософії, бачити насолоду в розповіді таких непристойних оповідань?

Поперше, читачу, це не оповідання, а історія, і я не почуваю себе винним більше, може, навіть менше, коли оповідаю витівки Жака, ніж Суетон, коли він розказує нам про розпутне життя Тіберія. І все таки ти читаєш Суетона і не робиш йому жодних закидів. Чому ти не обурюєшся проти Катулла, Марціяла, Горація, Ювенала, Петронія, Ляфонтена і багатьох інших? Чому не скажеш стоїкові Сенеці: «Що мене обходять безчинства твого раба перед вигнутими дзеркалами?». Чому ти поблажливий тільки до мертвих? Коли ти трохи помислиш над своєю небезсторонністю, ти побачиш, що вона породжена якимись порочними принципами. Якщо ти невинний — не читатимеш мене; коли ж ти зіпсований — не зазнаєш шкоди, читавши мене. І врешті, коли те, що я тобі кажу, не переконує тебе, відкрий передмову Жана-Батіста Руссо і там знайдеш слова на мою оборону. Хто серед вас знайдеться такий, що насмілиться кинути обвинувачення на Вольтера за те, що він написав «Орлеанську діву»? Ніхто. Виходить, ви маєте дві мірки на цінування людських вчинків?

— Але, — скажете ви, — «Орлеанська діва» Вольтера — шедевр!

Тим гірше, бо тим більше її читатимуть.

— А твій «Жак» бездарне накопичення фактів, почасти реальних, почасти вигаданих, без хисту написаних і безладно поданих.

Тим ліпше: мого «Жака» менше читатимуть. Обертайся яким хочеш боком, завжди вийде в тебе не в лад. Коли мій твір добрий, тобі справить приємність його читати; коли він поганий — не буде з нього шкоди. Жодна книжка не є така невинна, як погана книжка. Я розважаюся, писавши під вигаданими іменами про дурниці, які ви робите; я сміюся з твоїх дурниць, а ти за це гніваєшся на мене. Читачу, щиро тобі сказавши, я переконаний, що гірший з нас двох — не я. Що я був би вдоволений, якби мені було так легко боронитися проти твоєї зіпсованости, як тобі тгроти нудоти чи небезпеки моєї книжки! Огидний лицеміре, дай мені спокій! Б..и, як розсідланий вислкж, але дозволь мені вжити слово б...ти; я тобі дозволяю діло, а ти дозволь мені слово. Ти сміливо вимовляєш слова — вбити, вкрасти, зрадити, а це ледве наважуєшся сказати собі під ніс! Дивись, щоб не було так, що чим більше ти боїшся вигаданої нечистости слова, тим більше тобі лишається її в думці. А що тобі заподіяв такий природний, конечний і справедливий статевий акт, щоб вилучити його означення з ужитку, уявляючи собі, ніби воно осквернило б твої уста, очі й вуха? І добре так, що найменше вживані, найменше друковані й найбільше замовчувані слова найкраще знані й найзагальніше відомі; так воно ж і є в дійсності; і слово futuo не менше відоме, ніж слово хліб;* його знали за всіх часів, і немає такого діялекту, в якому його не було б! Воно має тисячі синонімів у всіх мовах, воно друкується в кожній мові, хоч його не важаться вимовити вголос; і та стать, яка найчастіше втілює це слово в діло, найпильніше промовчує його. Я чую знову ваші вигуки: «Тьху, який цинік, тьху, безсоромний, тьху, софіст!..» Так, так, ану ж бо, ображайте ще більше ушанованого автора, якого ви не випускаєте з рук, бо я ж тільки його перекладач. Свобода його стилю є майже ґарантією чистоти мого звичаю: це Монтень. Lasciva est nobis pagina, vita proba.*