Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

Жакового кохання ніхто не знає, крім самого Жака; а його мордує біль горла, який тільки й залишив панові, що годинник та табатирку, велике горе, що мучить його так, як і тебе.

— Що ж нам робити?

Слово чести, я й сам не знаю. Тут було б до речі запитати божественного Бакбука чи святу баклагу; але їх культ занепадає, їх храми спустошені. Так само як при народженні нашого божественного Спасителя змовкли поганські оракули, так і по смерті Ґалле заніміли оракули Бакбука; так само нема вже великих поем, творів найтоншого красномовства, жодного з тих утворів, що позначені чаром оп'яніння й генія; усе стало резонне, обраховане, академічне й пласке. О, божественний Бакбуче; о, свята баклаго; о, божество Жака! Поверніться до нас!.. Мене спокушає бажання, читачу, розповісти тобі про народження божественного Бакбука, про чуда, якими воно супроводилося і які сталися потім, про велич його панування і про нещастя його зникнення. І якби сталося так, щоб біль горла нашого друга Жака тривав, а його пан затявся далі мовчати, тобі довелося б задоволитися цим епізодом, який я постарався б розтягнути аж до того часу, коли Жак видужає й продовжить історію свого кохання...

•••

На цьому місці у розмовах Жака і його пана витворилася досадно велика прогалина. Можливо, хтось з нащадків Нодо, президента Бросса, Фрайнсгайма чи отця Бротье колись виповнить її,* і нащадки Жака чи його пана, маючи в руках первісний текст, до смаку насміються з цих доповнень.

Здається, що Жак, засуджений хворобою горла на мовчанку, на якийсь час припинив розповідь історії свого кохання, можна припускати, що його пан почав розповідати історію свого кохання. Це лише припущення, яке я й подаю тут підкреслено як таке. По кількох рядках пунктиру, які й позначають прогалину, читаємо далі таке: «Нема нічого більш прикрого на цьому світі, як бути дурнем...» Був це Жак, що висловив цю сентенцію? Чи його пан? Це могло б бути темою великої й важкої до виконання дисертації. Якщо в Жака вистачило б нахабства сказати ці слова на адресу свого пана, то цьому останньому не бракувало щирости, щоб сказати так про самого себе. Хто зна, як воно там було, одне ясне, і то цілком ясне, що далі продовжував пан.

Пан: Це було напередодні дня її народження, а я зовсім не мав грошей. Кавалер Сент-Уен, мій близький друг, ніколи не знав труднощів.

— Ти не маєш трошей? — запитав він мене.

— Так, не маю.

— Добре, тоді не лишається нічого іншого, як їх здобути.

— І ти знаєш, як це зробити?

— Поза сумнівом.

Він одягнувся, ми вийшли, і він повів мене безліччю далеких завулків до якогось темного маленького дому, у якому вузькими, брудними сходами ми зійшли на третій поверх, і я вступив до досить просторої, але дивно умебльованої кімнати. Там, попри всячину іншу, стояли вряд три комоди, усі три різної форми; за тією, що посередині, висіло дзеркало з надбудовою зверху, зависокою для цієї кімнати, так що дзеркало на доброї півстопи зникало за комодою. На комодах лежав різноманітний товар і дві дошки до триктраку; попід стінами кімнати стояли фотелі, досить гарні, але жодних двох не було однакових; у ногах ліжка без запон стояла пишна кушетка. Перед одним з вікон висіла клітка без птахи, але цілком нова; при іншому вікні на держаку мітли висіла люстра, а обидва кінці держака лежали на спинках двох незугарних плетених стільців. А поза тим з усіх боків картини, одні висіли на стінах, інші були поскладані стосами на підлозі.

Жак: Від цього на верству довкола тхне шкуродером.

Пан: Ти відгадав. Кавалер і пан Лебрен (так називався наш лихвар і перекушцик старого мотлоху) кинулися один одному в обійми:

— Це ви, кавалере?

— А так, я, мій дорогий Лебрене.

— Але де ж ви запропастилися? Я не бачив вас уже цілу вічність. Погані часи настали, чи не так?

— Дуже погані, мій дорогий Лебрене. Але зараз не про це йдеться; ось послухайте, маю вам сказати слово...

Я сів. Кавалер і Лебрен віддалилися на розмову в кінець кімнати. З їхньої розмови я можу переказати тобі лише кілька слів, які мені вдалося схопити...

— Він порядний?

— Дуже.

— Повнолітній?

—Давно повнолітній.

— Син?

— Син.

— Чи ви знаєте, що наші останні дві справи?..

— Говоріть тихше.

— А як батько?

— Багатий.

— Старий?

— І хирний.

Тоді Лебрен на повний голос:

— Повірте, пане кавалере, я не хочу більше ні в що втручатися, бо завжди таке приводить до прикрих наслідків. Розумію, що це ваш друг! Пан, з усього видно, має вигляд порядної людини, але...