Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

—Як! Сюзон, а не я?..

Факт, що я їй відповів:

— Ні та, ні друга.

Факт, що тим часом, як вона глузувала з себе самої, з Сюзон і обох чоловіків, я опинився на ній, і в наслідок цього вона підо мною, і, визнаючи, що це їй так само складає велику приємність, але не таку, як інший спосіб, вона знову опинилася на мені, і в наслідок цього я під нею. Факт також, що по якомусь часі відпочинку і мовчанки вже ні я не був під нею і на ній, ні вона не була підо мною й на мені, бо ми лежали боком одне при другому; вона нахилила голову вперед і притиснулася обома сідницями до мене. Факт, що якби я був менше вчений, добра пані Марґарита навчила б мене всього, як належало. Факт, що ми ледве дійшли до села. І факт, що біль горла у мене так збільшився, що ледве чи є надія, щоб я міг говорити раніше, ніж за два тижні.

Пан: І ти пізніше більше не бачив цих жінок?

Жак: З вашого дозволу, навіть не один раз.

Пан: Обох?

Жак: Обох.

Пан: І вони не розлаялися?

Жак: Мавши користь одна з одної, вони ще більше подружилися.

Пан: Наші жінки зробили б так само, але кожна з своїм кожним... Але ти смієшся.

Жак: Я не можу стриматися від сміху кожного разу, коли пригадую собі малого чоловічка, який репетував, хляв, пінився, бився головою, руками й ногами, всім тілом, що ладен був кинутися вниз з високого засторонку сіна в клуні, ризикуючи зламати собі карк.

Пан: Хто він такий, цей малий? Чоловік пані Сюзон?

Жак: Ні.

Пан: Чоловік пані Марґарити?

Жак: Ні... Ви все той самий: не змінитеся, скільки й житимете.

Пан: Хто ж він такий?

Жак лишив це питання без відповіді, і пан наполягав далі:

— Скажи мені лише, хто був цей чоловічок.

Жак: Якось на вході до однієї крамниці з білизною сиділа мала дитина й репетувала на чім світ стоїть. Крамарка, якій надокучив цей крик, запитала її:

— Чого так кричиш, мій друже?

— Бо вони хочуть, щоб я сказав А.

— І чому ж тобі не сказати А?

— Бо ледве я встигну сказати А, як вони зажадають, щоб я сказав Б...

Отак і з вами: ледве я встигну сказати ім'я того чоловічка, як ви зажадаєте, щоб я розповів усю решту.

Пан: Може, й так.

Жак: Напевно, так.

Пан: Гаразд, мій друже Жаку, назви мені ім'я того чоловічка. Ти ж конаєш від бажання його назвати; може, ні? Вдоволи своє бажання.

Жак: Це був карлуватий виродок, горбатий, скорчений, заїкуватий, одноокий, ревнивий, розпусний і закоханий; мабуть, він дознавав і взаємности від Сюзон. Це був сільський вікарій.

Жак, як дві краплі води, був на подобу дитини з білизняної крамниці; з тією хіба різницею, що відколи йому боліло горло, важко було його змусіти сказати А, але як уже починав, то сам без принуки йшов аж до кінця абетки.

—Я був у Сюзанниній клуні, один-на-один з нею.

Пан: Певно, ти був там зовсім випадково?

Жак: Так. Прийшовши до клуні, вікарій почав лютувати, владно присікуватися до Сюзон з питаннями, що вона тут робить насамоті з найрозбещенішим парубком на все село, та ще й у такому віддаленому від хати місці.

Пан: Як я бачу, ти вже мав тоді добру славу.

Жак: І заслужену. Він зовсім розлютився і до попередніх слів почав додавати ще інші, дещо менше ввічливі. Я й собі розлютився. Слово за словом, образа за образою, і ми дали рукам волю. Я схопив вила і взяв його на них так, що один зуб опинився йому між ногами, а два по боках, і кинув на сіно, як в'язку соломи.

Пан: А засторонок був високий?

Жак: Щонайменше на десять стіп, так що малий чоловічок не здолав би з нього злізти, не скрутивши собі в'язи.

Пан: А потім?

Жак: Потім я розв'язав платок на шиї Сюзон, узяв її за груди, почав пестити, вона, як звичайно, почала боронитися. А тут таки побіч лежав вантажний риштунок на віслюка, зручність якого нам була вже відома. Я кинув її на цей риштунок.

Пан: Ти задрав їй спідницю?

Жак: Я задрав їй спідницю.

Пан: І вікарій усе це бачив?

Жак: Як оце ви мене.

Пан: І він мовчав?

Жак: Алеж де там, прошу вас, ні. Ошалілий з обурення, він почав кричати:

— Уб... уб... убивають! Го... го... горить... зло... зло... дій!..

Аж тут нагодився й чоловік, хоч ми думали, що його нема дома.

Пан: Мене трясе від обурення: не люблю попів.

Жак: Уявляю, як ви втішилися б, бачивши, як я на очах цього...

Пан: Не сумніваюся.

Жак: Сюзон устигла підвестися; я упорядкував свій одяг. Уже пізніше Сюзон оповіла мені, що було далі. Її чоловік, побачивши вікарія, що сидів на сіні, як на сідалі, — у сміх. А вікарій йому: