Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

Жак: Було це під час весілля. Мій брат Жан видавав заміж дочку одного з наших сусідів. Я був дружбою на весіллі. Мене посадили за столом між двома скалозубами нашої парафії. Я виглядав великим придурком, хоч насправді не був таким, як це їм здавалося. Вони поставили мені кілька питань про шлюбну ніч; я відповів на них досить придуркувато, і вони залилися сміхом, а жінки цих двох жартунів зацікавилися з другого кінця столу:

—Що там сталося, що вам так весело?

—Справді таки смішне; я тобі розповім сьогодні ввечорі, — відповів своїй жінці один з них.

Інша була не менш цікава від першої і поставила своєму чоловікові те саме питання, на яке дістала таку ж і відповідь. Обід продовжувався далі, мені ставили питання, я відповідав нісенітниці, з яких вибухав сміх, що збуджував увагу жінок. По обіді почалися танці, по танцях розплітали молодій косу й проводили молодих до спальні По тому всьому я влігся спати, пішли до ліжка й мої скалозуби, розповівши своїм жінкам незрозумілу й незбагненну річ, щоб двадцятидволітній парубок, такий великий і кремезний, як я, тямковитий і ніби не зовсім дурний, був такий наївний, наче б його мати щойно на світ народила. І обидві жінки потішалися з цього, як і їх чоловіки. Але наступного дня Сюзанна дала мені знак, щоб я підійшов до неї, й запитала мене:

— Жаку, ти зараз ні при якій роботі?

— Ні, сусідко. Чим міг би я вам служити?

— Я хотіла б, я хотіла б... — і повторюючи «я хотіла б», вона стискала мою руку, дивно на мене дивлячись. — Я хотіла б, щоб ти взяв нашого різака і пішов зо мною до громадського лісу нарізати дві чи три в'язки ліщини, бо для мене самої це надто важка робота.

— Дуже радо, пані Сюзанно...

Я беру різака, і ми рушаємо в путь. По дорозі до лісу Сюзанна клала свою голову на моє плече, гладила мені підборіддя, смикала мене за вуха, щипала за боки. Ми прибули на місце. Терен був похилий, і Сюзанна лягла на землю на найвищому місці, простягнувшися на всю свою довжину, і розклала широко ноги, закинувши руки за голову. Я стояв нижче від неї, стинаючи різаком ліщину. Сюзанна підтягнула ноги, притуливши п'яти до сідниць. Від того, що вона підняла коліна, задралася їй спідниця, а я все замахував різаком, стинаючи ліщину, ледве бачивши, куди замахуюся: часто не потрапляючи, куди треба. Нарешті, Сюзанна запитала мене:

— Може б ти кінчав уже?

— Як ви звелите, пані Сюзанно...

—Хіба ти сам не бачиш, що я хочу, щоб ти кінчав?..

Я закінчив і, відсапнувшися, закінчив ще раз. А Сюзанна...

Пан: ... позбавила тебе невинности, якої ти вже не мав?

Жак: Так, пане; але Сюзанна не помилилася і, усміхаючися, сказала мені:

— Ти добре провчив мого чоловіка; злодій ти.

— Що ви хочете цим сказати, пані Сюзанно?

— Нічого, нічого; зрештою, ти мене розумієш. Обдури мене так ще кілька разів, і я тобі все пробачу...

Я пов'язав ліщину, скинув її собі на плечі, і ми пішли собі, вона до своєї хати, я до своєї.

Пан: Не зупиняючися по дорозі?

Жак: Ні.

Пан: Бо від лісу до села було недалеко?

Жак: Не далі, ніж від села до лісу.

Пан: На більше вона не заслуговувала?

Жак: .Можливо, вона заслуговувала на більше для іншого чи іншого дня: кожна мить має свою вартість.

Кілька днів пізніше пані Марґарита, жінка нашого іншого скалозуба, хотіла змолоти зерно, але не мала часу сходити до млина. Вона прийшла до мого батька попросити, щоб він послав одного з своїх хлопців замість неї. А що я був старший, вона не мала сумніву, що вибір мого батька впаде на мене, у чому й не помилилася. Пані Марґарита пішла, я вийшов за нею. Я звалив мішок на її віслюка і сам-один погнав його до млина. От уже й змолов її зерно, і ми рушили додому, я й її вислюк; мене опав жаль, що я задурно виконав свою панщину. Але я помилився. Між селом і млином був маленький лісок, який треба було перейти; там я й натрапив на пані Марґариту, що сиділа над дорогою. Починало смеркати.

— Нарешті, ти тут, Жаку! — мовила вона до мене. — Чи в тямку тобі, що я тут уже биту годину чекаю на тебе?..

Читачу, отакий і ти дріб'язковий. Але я згоден, хай буде довга година для міських пань і бита година для пані Марґарити.

Жак: Було так, що води мало, млин ішов поволі, мірошник був п'яний, і хоч як ретельно я працював, не міг повернутися раніше.

Марґарита: Сядь коло мене, поговоримо собі трохи.

Жак: Охоче, пані Марґарито...

Я сів поруч з нею, щоб розмовляти, а тим часом обоє ми, як води в рот набрали. Тоді я сказав їй: