Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

— Відколи він утратив голову з цією лобігушкою, усе йде навиворіт. Цьому треба покласти край; так не може тривати далі; маю вже цього досить. І те сказати, якби ж ця дівчина була бодай чогось варта, а то ж тварюка! Господь знає, яка тварюка! Ех, якби бідна покійниця, якій честь була над усе, побачила таке, вона давно б уже відшмагала його, а тій перед усім миром при виході з служби Божої видряпала б очі під церквою; ніщо її не зупинило б. Але коли я терпів собі досі, хай не уявляють, що так триватиме й далі, вони помиляються!

Пан: І ці слова, гадаєш, Жюстина чула з вишок?

Жак: У цьому я не сумніваюся. Тим часом Біґр-син вибрався до фармера, скинувши його вісь на плече, а Біґр-батько почав робити своє. Ударивши кілька разів сокирою, він почув, що його ніс просить понюшки табаки, і почав шукати табатирки, але ніде не міг знайти її, ні по кишенях, ні в головах свого ліжка. «Це той раклюга, — мовив собі, — узяв собі, як звичайно це робить...» Та й поліз на вишки. Якусь мить пізніше він зауважив, що йому бракує також люльки й ножа, і знову поліз на вишки.

Пан: А Жюстина?

Жак: Вона на швидку руч схопила своє манаття і забилася під ліжко та й розпласталася там на животі ні жива, ні мертва.

Пан: А твій друг Біґр-син?

Жак: Віднісши й замотувавши свою вісь та одержавши, що належало, він прибіг до мене і виклав мені усі свої несвітські клопоти, в яких він заплутався. Трохи потішившися з його розповіді, я сказав йому:

— Слухай, Біґре, іди собі погуляй по селу, де тобі захочеться, а я знайду спосіб урятувати тебе. Одне лише прошу тебе: дай мені час...

Ви смієтеся, мій пане; чого вам смішно?

Пан: Нічого.

Жак: Мій друг Біґр пішов. Я одягнувся, бо ще не вставав, і пішов до його батька. Ледве він мене зауважив, як скричав з несподіваної радости, кажучи:

— Гей, хрищенику, де ти взявся! Звідки йдеш і чого прийшов сюди на зорі?..

Мій хрищений Біґр справді любив мене; тож я йому ніби зовсім щиро сказав:

— Ідеться тепер не про те, щоб знати, звідки я прийшов, а про те, як мені повернутися додому.

— Ого, хрищенику, ти пошився у волоцюги; боюся, що ви з Біґром один одного варті. Ти цілу ніч не був дома.

— А мій батько в таких оправах не знає жартів.

— Твій батько добре робить, що в таких справах не знає жартів. Але почнімо з того, що поснідаймо, а пляшка нас на розум наставить.

Пан: Жаку, той чоловік тримався доброго звичаю.

Жак: Я відповів йому, що я не маю ні потреби, ні бажання випивати чи снідати, бо так утомлений, що сон мене з ніг валить. Старий Біґр, який свого часу не пас задніх серед своїх товаришів, відповів глузливо:

— Видно, хрищенику, вона гарна, і ти не посоромив себе. Слухай: Біґр десь пішов, іди на вишки й одкидай ноги на його ліжку... Але хочу ще тобі сказати слово, заки він прийде. Ви собі друзі, і коли лишитеся сам-на-сам, скажи йому, що я ним не вдоволений, дуже невдоволений. Йдеться про малу Жюстину, яку ти повинен знати (бо й хто з сільських парубків не знає її?), яка мені його зіпсувала. Ти зробив би мені велику послугу, якби розлучив його з цією потворою. До того він належав до тих, яких називають порядними хлопцями, але відколи він зав'язав це нещасне знайомство... Але ти не слухаєш мене; тобі злипаються очі; іди нагору і ляж відпочити.

Я лізу по драбині, роздягаюсь, стягаю ковдру й простирало, мацаю скрізь — Жюстини ніде нема. Тим часом Біґр, мій хрищений, веде своє:

— Діти! Кляті діти! Ось тобі ще один, що завдає клопоту батькові!

Не знайшовши Жюстини на ліжку, я не мав сумніву, що вона була під ним. Закамарок був зовсім темний. Я нахилився, простягнув руки і намацав її руку; схопив її і потягнув до себе; вона вилізла з-під ліжка, вся трясучися. Я обняв і заспокоїв її, подавши їй знак, щоб вона лягла коло мене. Вона молитовно склала руки й кинулася мені в ноги, обхопила мої коліна. Можливо, що я не встояв би проти цього німого благання, якби це діялося серед ясного дня, але пітьма не викликає ніяковости, навпаки, підбадьорює. До того ж, я мав ще в серці гнів на неї за минуле. Замість відповіді, я штовхнув її в напрямі драбини, що вела до майстерні. З переляку вона скрикнула. Біґр, почувши її вигук, сказав: «Він марить...» Жюстина заніміла, її коліна затряслися під нею; майже безтямно вона благала приглушеним голосом:

— Він зараз прийде... він уже йде... я чую, що він лізе по драбині... я пропаща!..

— Ні, ні, — відповів я їй теж приглушеним голосом, — заспокойся, замовкни й лягай...

Вона пручається далі, я наполягаю на своєму, врешті, вона здається — і ми лежимо одне побіч одного.