Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Спочатку Василь сам не знав, куди має бігти. Біг і біг. Засунув руки у кишені своєї чорної чемерки і швидко сукав ногами. Місто ще жило, рухалось. Коли вирвався на Широку вулицю, йому полегшало. З брязкотом балабонів промайнули санки. Візник з башликом на голові бив батогом по конях.

І аж біля кав’ярні “Уділ”, якраз там, де мав повертати на свою вулицю, спало йому на думку: скочу до Приходи. Інакше не буду спати... Василь біжить далі і далі, штовхається по вузенькому хіднику, ковзається на зворотах, зупиняється перед вечірнім комільотом і купує “Кур’єра”.

Потім звернув на Директорську і пішов швидко під гору...

Прихода був уже дома; роздягнений, без краватки, він уже сидів у своїй кімнаті і писав. Відчинила його господиня — міцно, добре збудована жінка з великими карими очима.

— Це ти? — дивується Прихода...

— Як бачиш...

— Що там? Що там? Кажи!

— Ідіоти! — з серцем вирвалось у Василя.

— Ну, що?

— Каналії! Це вони навмисне. Вони хотіли мене не тільки висміяти. Більше... Ти розумієш? Знаєш, Анатолю? Я вже все збагнув... Це тактика... Затягнути немилу людину і скомпрометувати... Ну скажи сам? Ти ж бачив... Не думаєш, що це комуністи? Але що я їм зробив? Що? Я маю враження, що вони просто ненавидять. Усе ненавидять. Усе чисто. Мене, тебе, Настю, директора, Варвару Сергіївну... Більше. Я тобі скажу: вони ненавидять самих себе... От клянусь, Анатолю, що це так... Скажеш мені, що Шпачук когось любить? Чи може когось любити Козенко?.. Вони просто гидують любов’ю... їм огидне це слово, воно їх крутить, як халєра... Ех...

Василь був схвильований і не міг спинитися. Прихода дивився на нього уважно.

— Ти, Василю, маєш рацію... Але я помітив... Я знаєш, що помітив? Я помітив, що ми всі перед ними пасуємо...

— Як? — кидає Василь і привстає.

— А так... Пасуємо... Ми вийшли...

— І добре, Анатолю!.. Сидіти з ними... Ніколи! Я... Ні, ні! Я був з ними. Я думав — Козенко хлопець. Ні. Анатолю! Я такого не визнаю. Я визнаю мужність... Що у них? Ти кажеш — нахабство. Добре, але нахабство, вибач, — це не сила... Ніщо! Вони, я знаю... Вони істерики... Вони нахаби і вони... Словом ідіоти! Це щось з Достоєвського...

— Так, — каже Прихода. — На жаль... А ми маємо стільки роботи...

— Роботи... Ніколи, нічого вони не зроблять...

— Але... не кажи. Вони зроблять шум...

— Шум! Так... Власне — шум! А що ти тут пишеш?

— Щоденника... Я не бійсь... Не так, як ти... дівчина... Стільки тоді...

— Бо я не можу... Ти, Прихода... Ти маєш... Ну, одним словом, що тут... Точка... Може прочитаєш? Читай!

Прихода взяв зшиток. Сторінки його списано старанно, чітко, чисто. Василь обожнює цю виразність. Обожнює, бо сам не може, не вміє і не зуміє дійти такого... Анатоль читає: “Субота. Щойно вернувся з загальних зборів “нашого” гуртка “Юнацтво”. Я вже не є його член. Мене викинули. Отак взяли й викинули. Василь Шеремета ще там зістався, але вони і його викинуть. Ми їм там не потрібні”.

Чому ми їм не потрібні? І то кому “їм”. Ці питання дуже важливі. Хочу на них дати передовсім собі відповідь. Ми їм не потрібні, бо я гордий. Ми їм не потрібні, бо Шеремета розумний. Гордих і розумних наш народ органічно не любить...

— Стій, — каже перелякано Василь. — Ти це направду?

Прихода подивився на Василя синіми, м’якими очима. — Ти цього ще не помітив?

— Ні, — каже Василь. — Я цього не помітив... Ну, як це... Ну, як? Кажеш, народ?

— Так. Наш народ... У масі... Одиниці — ні! У нас є люди, що шанують розум... Але я краще читаю: “їм” — це значить масі. Я дивився на них зблизька й здалека... Боже великий! Це справжня маса, ті юні людики, розпатлана моруга з білими гладкими лобами, на котрих росте добра, тверда чуприна. І як боляче, що у нас немає виховників. Вони ж ложки не вміють тримати в руках. Ця трагедія змушує їх шукати еманації. Вони лізуть читати великі і грубі книги, щоб вперто і трагічно для них їх не розуміти. Я кажу про Козенка і я мовчу про Гриба. Ці антиподи є на землі тільки для того, щоб були маси і були їх проводирі, але вони одно тіло. Гриб — маса. Козенко — вождь маси.

— Не читай, Анатолю! — каже Василь.

Анатоль перестає читати і здивовано дивиться на Василя.

— Я, — продовжує Василь, — не можу такого чути. Знаю, що ти кажеш правду, але не можу... Але скажи мені... Ні... Ти таки скажи: ти віриш у свої слова? Звідки ці спостереження? Яка це, власне, злочинна думка... Не думаєш ти, що ми себе... Ну, як тут краще, мужніше сказати? Розклеюємо... Нашу душу? Я чую, що ми її розводимо у воді, мов цукор...

— І ти сказав правду... Мов цукор. Робимо солодку атмосферу. Василь деякий час думає, надумує, дивиться на край стола, де лежить томик із золотим тисненням, великі, чіткі літери втиснені у стару шкіру. Цей томик переложений листівкою і видно, що Прихода зовсім недавно мав з ним діло.