Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

— Козенку! — зупинив його Гнатюк. — Говори на тему...

Василь гостро і густо почервонів. Він відчув в собі злість.

— А всі говорили на тему? — питає Козенко.

— Я домагаюся порядку! — вже піднесеним голосом сказав Гнатюк.

— А ми домагаємось права! — зірвався і гукнув Біленко.

— Хто це “ми”? — питає швидко Гнатюк.

— Ми! — зірвався так само Гриб і вдарив себе в груди. — Говори, Козенку!

— Може говорити, але на тему, до звіту, до діла... Особисті справи нікого не сміють обходити... — казав гостро із натиском Гнатюк. — Прошу!

На хвилинку втихли. Козенко говорив далі. Він густо сіяв сарказмом. Кожне його слово — цвях, вбитий в самий мозок противника. Розніс, розтрощив, розметав усіх і все — віршки, весь гурток, кохання всього світу, всю молодість. Він є за рішучу революційну політичну роботу. Хто не з ним, той проти нього! — закінчив Козенко. І виявилося, що проти нього було мало. Більшість, що забирала слово, ганьбила гурток “Юнацтво”, топтала і зневажала його зміст, а Приходу, що покликав все те до життя, назвали слинтяєм, що не вміє відчепитись від маминої спідниці...

Затягли, що й кінця не видно, а ще багато роботи. Вибір нової управи, комісії праці, редакційної і ще там якоїсь. Найперше вибори голови. Незважаючи на все — на те, друге й третє, на голову гуртка пропоновано знову Шеремету. Проти нього Москалюк. Василь здивований. І що це має значити? Він і Москалюк? І щойно пізніше він збагнув... Василь встає і рішуче свою кандидатуру знімає.

— Я відмовляюсь!

— Чому? — питає Гнатюк.

— Тому, — каже сердито Шеремета.

— І що за чорт! — кричить Гриб.

Зривається Стасюк:

— Шеремета голова!

— А я кажу, що ні! — перечить Шеремета...

— Голосуємо!

— Голосуємо,голосуємо!

Встає Козенко.

— Ні! Я проти. Головою має бути Москалюк!

— Як Москалюк? Чому! — здивований Гриб. — Ми хіба...

Але його перебиває Шпачук:

— Я пропоную голосувати! Шеремета, Москалюк...

Шеремета ще раз встає:

— А я пропоную, що на чолі гуртка має стояти або Шпачук, або Козенко. Чому вони відмовляються?

— Бо збори нас не хочуть... Вони хочуть тебе, і ти будеш, — каже досить рішуче з посмішкою Шпачук. — Голосуймо...

Гнатюк ставить на голосування дві кандидатури. Шеремета, Москалюк... Голосують таємно. Шеремета дістає більшість. Але тоді ще раз встає Козенко.

— Я, — каже він, — не погоджуюсь. — Голосування відбулось під натиском... Шпачук не має права робити якогось натиску. Тут ходить нам про діло. Нам треба голову...

— Я рішуче і остаточно відмовляюсь, — встає і говорить Шеремета. — І то якраз на користь Москалюка з Козенком.

А після цього встав, нарешті, Прихода. Він сказав:

— Я бачу, що тут іде гра в сліпу бабу. Кому, нащо і для чого це? Козенко хоче керувати гуртком? Так чому не скаже просто? Нащо ті викрутаси?

Козенко ображений. Він встає і накидається на Приходу. Гриб та Біленко виразніше нахабніють і зчиняють галас. Гнатюк дзвонить, Гриб проголошує, що Прихода зарозумілий, що він сам веде всі справи, що не радиться з людьми, що він гордий і що його треба з гуртка виключити. Прихода встає:

— Я вимагаю, щоб Гриб узяв назад свої слова, а як ні, то я сам виступаю...

— Виступай! — крикнув Біленко...

Прихода встав і ображений вийшов. Біленко виступив на середину і, розмахуючи руками, ревів:

— Бачили? І варто мати такого товариша! Хто за те, щоб він був в гуртку? Піднось руку! Ніхто. — І справді ніхто, бо ніхто не брав цього поважно. Але Біленко не вдовольняється.

— Хто проти Приходи! — крикнув він. І більшість рук піднеслося.

— Більшість! Більшість! — реве Гриб. Геть з Приходою! Гнатюк дзвонить, а потім звертається до всіх.

— Я уважаю за неможливе провадити ці збори. Тут справді зібрались люди, які не хочуть порядку. Вони хочуть іншого і хай те інше мають. Я зрікаюсь головування.

Зчинився шум, гамір. Говорили всі, а ніхто не слухав. Мовчали тільки Шпачук та Козенко. Вони були зовсім спокійні і по-своєму тріумфували. Василь встав і, вибравши момент, сказав:

— Я ще не почуваюсь божевільним, щоб тут бути! — він взяв свою кепку, надягнув її низько на лоба і вийшов. За ним голосно пристукнулись двері. Ще ніколи не був він так дошкульно, гостро зворушений, як тепер. Десь там, за плечима, востаннє чув рев своїх товаришів, але в ту саму мить він уже біг поночі вниз вузькою і слизькою стежкою. Ноги ковзались, але він тримався з усіх сил. Потім біг глибокою дорогою. Високо і далеко, над густим гіллям величезних осокорів та кленів серед білих хмарин блищав білий місяць. Подекуди, де сяйво його проривалося до землі, іскрився переливно сухий сніг.