Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

В перерві, коли засвітилося багато вогнів, Василь відчув, як необережно він вчинив. На нього вперла погляд уся гальорка. Там же всі, зовсім усі, навіть такі, як Гнатюк, що можуть собі дозволити на другий ряд. Всі дивляться на Василя і перешіптуються, одверто кивають до нього... А Козенко, а Шпачук... Що скажуть ті? Вони вже виразно вирікли над ним своє пролетарське прокляття. Бач, який він, той твій Шеремета... Куркульський синочок, мазунчик проклятий... З панночками до першого ряду пнеться, а вдає, що бідних батьків.

Директор та Варвара Сергіївна також його помітили. Він напівпідвівся і чемно їм вклонився. Але ті інакше про нього подумали. Можливо, їм згадались кращі часи, ніж теперішні. Можливо, їм пригадалось, коли вони ще були учнями гімназії, коли носили новенький однострій з блискучими ґудзиками і коли уважалось добрим тоном брати в театрі добрі місця. Можливо, згадалось директорові, коли то він був директором не української гімназії і йому не так часто доводилось чути, що немає чим платити за навчання, бракує харчів, немає того й того. Ось, подумав він, маю хоч одного порядного учня, що не буде морочити мені голову тими проклятими грошовими справами... Директор не тільки відповів Василеві на привітання, але й посміхнувся... Його мишачі вусики при цьому приємно поворушилися...

Як би то не було, а на другий день вже ціла гімназія знала, що Василь Шеремета сидів у театрі з Мединською і то в другому ряді. Це стає темою дня. У клясі на нього дивляться, як на чудо. Козенко виявив стільки презирства і зневаги, що навкруги зробилось гірко. Євген налитий заздрістю... Так чи так, а Василь здобув розголосу.

Подія з Шереметою в театрі приспішила скликання загальних зборів “Юнацтва”. Давно час... І так дуже спізнилися. Що скаже статут? Правда, не було часу — вибори, баль, співанки. Але головні мотори — Шпачук і Козенко — лишились зовсім без роботи. Козенко зустрів Шпачука:

— Думаю, — сказав він велично, — що треба зробити порядок. У нас завелась гниль...

Шпачук вирік:

— Скликаємо загальні збори.

Вирішено. На суботу призначено збори. Далеко, на Туніках, на помешканню товариша Боровця з Вишнівця. Це сталось досить раптово і досить несподівано. Прихода дещо заскочений. Він заходить до Шеремети.

— Як ти думаєш, — каже він, — не діло це Шпачука?

— І Козенка, — добавляє Василь.

— Чому так зненацька?

— Це вже будемо бачити...

Василь трохи почуває, що тут щось не добре, але не наважується казати. Шпачук буде хизуватись...

— Я, — каже Шеремета, — боюсь появлятись...

— Е, е, е! Театр! — кпиться Прихода. Василь червоніє.

— Я не розумію: що я таке погане зробив?

— Як що? От наївний. Ти ще наших не знаєш...

— Знаю. Дуже добре... Примітиви! — досить твердо вирвалось у Василя.

— Що? — дивується Прихода. У нього навіть зійшлися брови і очі загострились.

— Примітиви! От що.

— Ну, Василю... Ти, бачу, скоро будеш філософом.

Василь дуже невдоволений такою мовою Приходи, але він не вміє йому це висловити. Мовчать. Хай перейде, але в душі він це висловлює. Примітиви, хами, дурні. Він глибоко обурений. Як він чудово здає собі справу, що все то лицемірство, брак мужности, а головне культури. Однак... Василь таких слів не має, а тому доводиться обмежитися мовчанкою.

Потім Прихода і Василь ідуть разом на збори. Гарний міський зимовий краєвид. З гори по Зеленій спускаються на санчатах школярі. Широкою в напрямку монастиря йдуть пари на вечірню. У вітринах кришталем сяють рефлектори, а у вікні ресторану “Бона” з’явилась перша ялинка. Її дрібні різнобарвні електричні лямпочки творять чудо. Гурт пацанів з пороззявлюваними ротами стоїть постійно на цьому місці.

О сьомій Василь і Прихода на місці. Знайшли нарешті в садку під пагорбком криту соломою хатку з кількома вікнами, малими дверима, низькою стелею. Звідти чути спів “ой, вже третій вечір, як дівчину бачив”, а голоси Гриба та Біленка особливо виділяються. Відчинились двері, і з них вирвалось до темних сіней: “Ви-ийди, дівчино, вийди, рибчино, вийди серденя, утіхо моя!”

Чується село. Це парубки... Хатка зовсім до цього допасована. Кілька лубків з Почаївської лаври та фотографії унтерів царського часу на стінах лиш згущують враження. На лавах, на стільцях, на двох ліжках сидять, півлежать в різних позах молоді люди. Малий, прикритий сільським обрусом, стіл стоїть під вікном. На столі стосик книжок. Невелика нафтова лямпа кволо освітлює простір.