Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

— Бачу, товариші, що тут щось не до ладу. Або то мені так здається, або то комусь здається, але тут щось не те. Маємо ми говорити чи маємо вдавати блазнів. Може, проголосуємо?

Зривається знов Біленко:

— То ми, по-твоєму, блазні? — гукає він.

— Сідай! Занімій. Я тобі не давав слова. Он хоче говорити товариш Шпачук. Прошу!

Після цього раптова тиша. Всі ніби заніміли. Говорить Шпачук. Він відкашлюється і поводить головою то вправо, то вліво.

— Товариші, — каже він спокійно. — Грибові та Біленкові кортить висловитись, їм це здається забавним. Можливо так, а можливо й ні. Так, бо суть цих зборів звучить неповажно і ні, бо їхні завдання ніби поважні. Прошу хвилину уваги: нам бавитись у формальності годі. Це було, але минуло. Ми дивимось у завтра, а те, що було вчора, нас уже не цікавить. Діяльність гуртка? Яка діяльність? Видання журналу... Ви це називаєте діяльністю? На другому році після великої світової революції? Ви, милі мої, думаєте, що ви що? За часів Пушкіна? Чи, може, ви вчитесь у ліцеї його імператорського величества? Коли так, то ви помиляєтесь. Ви вчитесь у мужицькій гімназії на Директорській, у будинку Бакімера... Старому будинку, гнилому і паршивому... Нас нагородила таким щастям вища сила у постаті жечи посполитої... Що маємо робити, щоб віддячити вищій силі? Ну? Що? Белькотати віршики? Слинити? Ходити по горах і скиглити пісень? Що? Я думаю...

І Шпачук відкрив все. Виложив свої карти. Всі його слухають і всі зачаровані. Ось там, далі за Шумськом, лежить границя, а за границею є наша держава, а в тій державі наша влада... Шпачук все висловив, як умів і як хотів. Гурток був розметений, і жалюгідні його рештки, осоромлені та зганьблені, валялися попід ногами мудрих цих людей. Шпачук сів і згорда дивився перед себе в темноту. Тиша глибока. Всі відчули, що вони в порівнянню зі Шпачуком майже ніщо.

— Хто голоситься ще до слова? — питає Гнатюк. Деякий час тиша. Ніхто не голоситься. Гнатюк дивиться понад голови. Всі голови підняті і всі дивляться на нього. І раптом серед цієї тиші голос:

— Я!

Хто це сказав? Шеремета. Він вже стоїть. У хаті присмерк, і не можна сказати, щоб він дуже вже хвилювався. Всі добре знають, що Шеремета не може говорити, але що з ним сталося? Він почав:

— Мої товариші Гриб та Біленко... А може навпаки: Біленко та Гриб... А може... Я, зрештою, не розберу, хто з них де... Досить того, що вони обидва по-своєму дуже мудрі. На здоровля їм їхня мудрість. Я тільки не второпаю, нащо вони так старанно її витрачають... Витрачають та й витрачають, а святе писаніє глаголе: не мечіть бісера перед свинями. Мушу їм віддати справедливість. Мене вони таки знищили. Ви тут всі чули... Мали вуха і чули... Мали також очі і бачили... Я їх зрозумів...

А от товариша нашого Шпачука я зрозумів менше: він говорив зовсім так само, а може й ліпше, ніж наш посол Луцкевич у варшавському соймі. Я майже переконаний, що товаришеві Шпачукові не сидіти з нами на лаві шостої кляси цієї паршивої гімназії, а сидіти на лаві пишного сенату або бодай сойму. Ми помилились, не виставивши туди його кандидатури... Він, наприклад, висміяв наші віршики. Це дуже влучно. Він висміяв наше кохання. Чудово... Шпачук не пише віршиків і не кохає. Він навіть запустив, як бачите, вуса. Ну й що ж тут дивного. Він вже бував десь на якомусь фронті...

Я тільки цікавий, що ми маємо робити? Коли послухати Шпачука, то ми маємо кинути гімназію. Отак всі кинути і кінець... Всі в революцію, чи правда? А Прихода мовчить, мов мумія. І ви всі мовчите і, бачу, співчуваєте. А в Шпачукових словах стільки правди!.. І багато, багато тут мудрого... Я кажу: як доростемо — будемо Шпачуками. А тим часом ми є ми! Пишемо віршики, бо нам такі пишуться. Думаємо зелено і кучеряво, і кому соромно, хай признається. Мені не соромно... Те, що я червонію, це поки що моя справа... Що до кохання... Вибачте. Блажен, хто в молодості молод, — казав хтось там. Гірше, коли люди молоді в таких роках, коли треба бути дорослими.

— Досить! — крикнув Гриб.

Василь поглянув в його бік і трохи зніяковів.

— Досить? Не перечу, Грибе! Можеш говорити ти, — сказав Василь і сів.

Але говорив не Гриб, а Козенко. Цей взяв зовсім інший тон.

— Товариші! — казав він гостро. Гострий його ніс і гострий язик творять цілість. — Я зовсім не знав, що Василь Шеремета може бути не тільки прекрасним кавалером, світською, так би мовити, людиною, але й не менш світською і цілком дотепною дитиною. Ось він, наприклад, цілком мудро й дотепно зазначив, що він має право на кохання. Правильно. Він має те право, і ніхто йому його не відбере. Тим більше, що дама його серця — це майже фея...