Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

— У тій п’єсі багато людського, — каже Гнатюк. Вона така зрозуміла всім. Брехати собі, людям, Богові і врешті заплутатись, щоб не знати, де сама брехня і плутати її з правдою в ім’я великих і страшних вимог душі чи тіла. Чи ти можеш собі уявити це?

— Я чи можу? — питається Василь. — Можу, але не зовсім. Визнаю чистоту. Не вірю в це якраз...

— Маєш, певно, рацію, — каже Гнатюк. — Певно. Ти маєш рацію... Я тільки беру ці виняткові вимоги... От у п’єсі... Вона любить. Вона не може признатися... Ти ж це розумієш? А що вона має робити? Признатися — значить стратити любов. Тоді що? Брехати?

— Дурне це все, — каже Василь.

— Маєш цілковиту рацію, — відповідає Гнатюк. Видно, що він взагалі пристає на Василеву думку. Однак це щось виняткове. Його погодження також виняткове, не те, що потрібне йому для його стилю розмови.

Ідуть Костельною, але Василеве помешкання минають. У вікнах його кімнати світиться. Василь каже:

-Ну...

— Яке ну! Пройдімось. Проведи трохи...

Василь не має сили відмовити. Йдуть, заходять за ріг, йдуть попід огорожею “Тіволі”. Ліворуч хати старі-престарі і між ними далі, під пагорбком, зі старими яблунями та сливами та невеличка хатка. Там Настя. Напевно, там у вікнах світиться, фіранки хитаються, помітні тіні... Василь і Гнатюк проходять повз, не дивляться туди, розмовляють про те саме. Тільки Василь стишає голос. Ліпше було б пройти це місце мовчки, але не виходить...

Далі йдуть глибокою сковзькою стежкою. Справа і зліва дерева в інею. Інколи сипляться кусники льоду на голови...

Василь проводить Гнатюка ген далі, де мешкає Москалюк. Тут, на перехресті двох доріг, потиснули руки і розійшлися.

Василь вертається. Він тепер сам і думки його звужуються в одну точку. Тим більше, що ось він підходить до тієї хатини з трьома вікнами та білими фіраночками в них. Він цього не хоче, але все-таки кроки його поволі зменшують швидкість. Менше, менше і ось він вже стоїть... Одійшов трохи і зупинився. Не може далі... Яка велика сила виходить звідти...

Василь не помічає часу. Проходять люди, тоді Василь вступається їм з дороги, відходить набік у тінь високого паркана... Це для того, щоб не помітив його хтось із знайомих.

Ось іде ще одна чорна постать. Василь трохи здивований. Постать доходить до фіртки, що веде до ґанку малого будинку, і зупиняється. Ще мить, фіртка відчиняється, постать швидким кроком простує до ґанку. Ось вона вже на ґанку і чути дзвінок. Василь цікавий і тому підходить ближче, хоча він і так вже, здається, все бачить. Це, без сумніву, — Гнатюк. Це його розвальна, певна хода. Як не знати її. Це він. Ось відчинилися двері. Падає жмут світла і чути голос:

— Це ти? Так пізно?

— Вибач! Не мав часу...

Двері зачинилися. Той і другий голос, світло, вибачення і докір, все це стверджує те саме. Василь не має більше сумнівів, він тільки весь до найглибшого вражений.

Після того Василь далі зустрічається з Гнатюком. Кожного дня. Гнатюк дивиться на Василя, як на божка, і Василь не розуміє, чому стільки уваги. Іноді він дивиться на його високу, міцну постать і при тому має не зовсім добрі думки. Але він відганяє такі думки. Хай то все буде там десь, звідки воно приходить. Вдома, вечорами, коли гасне світло, Василь лежить горілиць. Час іде, а сну ніяк немає. Думок безліч. Йому шкода себе. “Переживу... Забуду... Здушу... Мушу це зробити. Так далі не може бути...” Ще одна хвилина і думка переключається: “Настусю! Ви ж знаєте...” Йде, йде, йде... Просто біжить, як на екрані. Горить! Дико і безжалісно! Василь вже лежить ниць, а над ним сяє, сліпучо й боляче для очей, його божество.

А коли вже сон переможе, він поволі відходить, чи краще западає, провалюється і летить. Летить без кінця і все-таки там, десь в безвісті, він знов бачить перед собою вже невиразний, але не менш діткливий, вируючий і зневладнюючий симбіоз. Йому сняться сни. І коли прокидається, йому здається, що сни були нічим іншим, як пізнанням того самого, тільки в якомусь іншому вимірі.

Після вчорашнього рішення “раз назавжди скінчити”, наступного ранку Василь вперто, мов проклятий, стовбичить у вікні. Чекає і то насторожено, мов птах. Він тремтить. Чекає, дивиться, не бачить речей, не думає, що може бути пізно, що спізниться на лекцію. Чекає, бо знає, що перед цими вікнами, трохи навскіс поза колодязем, попід залізною огорожею саду Гуляницького пройде вона у блакитно-сірому короткому плащі з перекинутим через плече шалем. Вона пройде в цей саме момент, а потім слідом за нею вийде з фіртки Василь, і крок у крок, на віддалі зору ока, аж до самої гімназії буде йти Василь.