Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Потім дуже цікавий перехід від такого ось мандру до лекції французької мови. Варвара Сергіївна, мов стихія, вривається і все змітає одним помахом своєї маленької руки, її уста швидко белькочуть чужі слова. Василь їх не знає. У ньому зчиняється переполох. “Асей-ву!” — казала вона. Він сідає. Вона дивиться на нього незрозуміло, він не дивиться взагалі, а тільки горить. Очі його залиті соромом і вогкі від надзвичайного напруження.

На перерві Василь сидить на місці, ніби прицвяшений. Приходить Гнатюк і зриває його з того місця. Вони йдуть, проломлюються між тісним гуртом, штовхаються або штовхають їх, після вони на ґанку, потім збігають сходами вниз і йдуть певними кроками за хлів, де курять. Збираються курці. Вони ось стоять колом зі своїми цигарками. Бакаларов оповідає дотепи, всі сміються. Валя Лискевич, гикаючи, намагається розповісти про вчорашню пригоду у Хмелюка, і всі також сміються. Василь стоїть тут також, уста його сміються також, але його душа не оживлює того дивного сміху.

Василь ще має звичку, запозичену у Насті, вийти до роздягальні, стати перед вузьким, але високим вікном, закласти руки в кишені і так стояти та дивитися. Від людей його закривають відчинені навстіж вхідні двері, а перед очима відкривається обмежена панорама гімназіяльного двору. Можна всіх бачити згори і можна про всіх думати.

Василь це інколи повторює. Цього дня до нього досить несподівано підходить Настя. Василь трохи звиває свої щупки. Щоб замазати свою розгубленість, він користає з нечемности.

— Чому ви, Василю, такий? — питає Настя. Питає, мабуть, отак, щоб зачепити розмову.

— А який? — відповідає він, не повертаючись.

— Ви мене уникаєте?

— Вас? Ні. Це вам так здається.

— А що ви тепер робите?

— Всячину... читаю...

— Маєте щось цікаве? — вона має на увазі книжку.

— Цікаве? Я не сказав би... Якась нісенітниця, не варто навіть згадувати...

— Маю до вас прохання, — каже вона, підступаючи ближче до вікна, їхні плечі доторкаються. Йому хочеться ступити назад чи вперед, але не може. Мусить стояти.

— Слухаю ваше прохання, — каже він, і голос рветься, мов перетягнута струна. В душі болючий зойк.

— Чи не провели б ви мене сьогодні по пробі до моєї приятельки? — каже вона і дивиться на нього скоса. — Це за Просвітою, — пояснює вона.

Він робить крок назад.

— Не можу, — вирвав з себе слово. Зчиняється порожнеча; щоб її заповнити, каже:

— Маю побачення...

Мовчанка і ніяковість. На щастя — дзвінок. Вони відриваються від вікна і вже різними шляхами вертаються в тому ж напрямку назад...

Про цю дурну свою відповідь Василь думає, думає і думає. А що, як вона повірила. І хай... Хай знає... Знає? Яке там знає. Вона може все те взяти, зім’яти і відкинути. Яким правом він був такий... Думає, далі думає і все вертає до того самого. Він прип’ятий до своєї брехні, мов слон до стовпа...

Увечері того самого дня на пробі Василь слідкує за Настею. Можливо, вона хоч зробить натяк про те, що казала рано. Ні. Ніяких ознак таких намірів. Вона навіть байдужа до нього, рідко дивиться в його бік, сприймає його суфльорство згори. Проба кінчається. Всі виходять до роздягальні. Василь пхається отуди, де вона одягається, але вона вже одягнута, підвинувся Луцкевич, з місця бере її під руку, і вони спокійно виходять... Раз, два, три... По сходах, по сходах і ось вони вже йдуть ковзькою стежкою попід каштанами. Луцкевич щільніше бере її руку, бо тут слизько. Пішли.

Василь іде також, але назирці. Смішно й негарно. Відстає, щоб загубити їх з очей, але це якось не вдається. І він їх бачить весь час, бачить навіть через темноту, навіть за рогом, а коли трохи спускає з очей, то в ту ж мить ноги збільшують крок і хоч-не-хоч, а їх знову видно. Так він провів їх аж туди, за Просвіту. Це невеликий будиночок із шкляним ґанком. Луцкевич довго тримає її руку у своїй. Пустив. Вона повільно ступає на сходи, він повертається...

Василь не відходить. Луцкевич повертається та йде просто на Василя. Байдуже. Зустрілися і Луцкевич питає:

— Що тут робиш?

Василь відповідає:

— Чекаю.

— Ти тут мешкаєш? Ні. Ти мешкаєш там, на Костельній... Не йдеш зо мною?

— Ні, — відповідає Василь.

— Я тепер на Туніках... Проводив ось Мединську. Вона пішла до Малиновської... Слухай? — зненацька повертає розмову Луцкевич... — Ти не знаєш, що це таке між Гнатюком і Мединською?

Василь жорстоко червоніє. Світло ліхтаря падає на нього, і він повертається.

— Не знаю, — каже він. Голос його звучить глухо.