Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

— Другий дзвінок! — здушено кричить Семен Іванович. Дзвінок вже дзеленьчить, порядок вкрадається, артисти виходять готові. — На місця! На місця! — хрипить Семен Іванович, ніби капітан корабля під час бурі. І всі по черзі займають свої місця. Робиться само собою. Відомий кожний рух. Ноги стають, руки лягають на бедра, очі спрямовані вскіс... Шум, шум, шум... Рух повітря хитає завісу, і десь там дзеленьчить третій й останній дзвоник.

Суфлер вимовляє слова. Рвучко, хвойно, одним шарпком, розкидаючи пурпуровими полами, вправо і вліво розривається завіса. Зала повільно, з відбоєм, лягає. Довга, широка, як прірва, повна людських голів. Шум її, мов луна, десь там, в темноті, завмирає. На сцені картина, і всі очі звернені туди...

Вечір завертівся. Час тікає, години летять... Дії, мов сторінки книги, перегортаються. Одна, друга, третя... Між ними перерви, марші оркестри. Люди входять, встають і сідають... І ось моя остання дія, останні слова, завіса і буря оплесків... Оркестра гримнула марша...

Василь Шеремета вилазить із своєї будки. Просидів у ній три години. По сцені, за сценою рух. З зали приходять з ґратуляціями. Втомлений Семен Іванович потискає руки.

— Прекрасно, прекрасно! Добре, Семене Івановичу!

— Но, но, но... Це так собі... Що там, — говорить наспіх Семен Іванович.

Він ще не може опам’ятатися. Його машина ще в русі.

— Семене Івановичу! — гукають на нього з роздягальні.

Спішить туди. Стоїть Гнатюк. Він тільки що натягнув свої

чорні нові штани, шлейки звисають, сорочка розхристана, але в руках у нього вже пляшка чистої Бачевського і чимала чарка.

— За успішне закінчення суєти суєт! — наливає чарку і подає Семенові Івановичу.

— Так, за успішне! — каже той з чарівною усмішкою.

— А я, признатися, потерпав.

З’явився молодий Хмелюк. Він не брав участи у виставі, але він тут потрібний. Він уже випарував “закусенцію” у вигляді мішанини “добра і зла”. П’ють. До Гнатюка, до Луцкевича, до Гриба, до Біленка. Здоров і дай-Боже! По короткій хвилині з тарілки зникає “добро і зло”, а з пляшки горілка.

Світ одразу ширшає, очі дивляться рожево. Тепер можна сміливо пересягнути межу віку і піти навпростець у найбільшу гущавину тих, що під звуки оркестри описують танечні кола. Приємно почути себе юнаком серед дорослих, не думаючи про ніщо. Жити і радіти. Радіти і жити.

Жінки переодягаються довше. У них там всілякі кучері, завивання, приміряння. У них сьогодні великий день, їм плескали, їх подивляли тисячі очей, і хто там знає, — що їх якраз чекає при першому кроці виступу серед цього шумливого світу. Направду не зашкодить трохи уважніше приглянутися до уст, до брів, до вій, до кожної дрібнички в їхньому чисельному збройному арсеналі.

Але ось вони виходять. Ні. Це вже не Настуся і не Варвара... Це вже щось зовсім інше. До них вже ніяково отак просто підходити. Настя сьогодні піднялась на таку височінь, що бачити її зблизька судилося хіба вибранцям неба... Цвітуча, тонка і струнка. Волосся її, зачесане догори, горить сріблом, і в ньому блищить діядема з перлів... Тонкі уста злегка зарожевлені. Втома й нервовість обарвила її свіжі щічки. Блакитне серпанкове убрання доповнює цілість.

Під руку з Варварою вони пройшли повз сцену, кивнули хлопцям головами і зникли. Шум зали прийняв їх у свої обійми і не вернув.

Василь зрозумів усе. Він сьогодні викреслений з життя. Нічого не поміг йому Бачевський. Даремно. Він бачить зовсім тут перед собою свою нагу вбогість... Гнатюк, як тільки упорався з горілкою, зник. Йому судилося з’явитися назад саме в ту мить, коли Василь, мов розтрощений, стояв і дивацько, розгублено дивився туди, де зник його привид. Він відчув, що міцна, тверда рука згрібнула його карк.

— Ти що? — чує він над своїм вухом.

Повернувся. Перед ним Гнатюк, але який... На ньому чорне, нове вбрання, на ньому біла маніжка, на ньому чорна краватка-метелик. У! Таким ще не бачили Гнатюка. Василь отетерів остаточно, але Гнатюк не дав йому часу провалитись крізь землю. Він схопив Василя під руку, і обидва шубовсьнули в шумливо-пінну залу...

Там вже гримів вальс, і перед їх розгорілими очима пролітали в танцях пари. Попід стінами збитим натовпом стоять люди. Гнатюк і Василь увірвались у той натовп, їм хочеться кудись пробитись, вони роблять такі спроби... Перед їхніми очима обличчя... Все то своєрідні, гарячі, розчервонілі обличчя...Мужчини і жінки, молоді і старші... їх тіла розгарячілі і всі випромінюють тепло, майже жар.

— Ти танцюєш? — питає в захваті Гнатюк.