Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Василь вернувся знов — третій раз. Кудись треба йти і треба вертатись. Фотель в куті — це єдина пристань. Танець порвав до себе всіх, що тут були, і це порожнє місце має право забрати Василь. Сідає. У другому кінці п’яні товариші сміються, бо вони свобідні... Урвалась музика танцю, і в двері ринулись хвилею люди...

Дуже достойно, з піднятою головою увійшла Настя. Під руку з нею йде добродій у смокінгу. Високий, стрункий, чорний метелик, пенсне... Нема для них місця. Настя сідає просто на столику. Вона втомлена танцем. Василь бачить її в профіль. Її кавалір стоїть над нею; він курить.

У залі проголошують гру в пошту. Чути викликають нумери. З’являються люди з номерками на грудях. Пробігають дівчата і, сміючись, читають записочки. Потім похапцем пишуть і при тому сміються... Гурт Валентина Гнатюка заспівує “Ой у полі вітер віє та жито половіє”. Між ним нема ні Гриба, ні Біленка, і пісня виходить слабо.

Василь почуває себе неймовірно самітним. А стільки навкруги людей. Він чекає. Зараз щось мусить статися. Вона, напевно, встане, покине отого красуня і прийде до Василя. І тому він чекає.

Сидить, дивиться вниз, а бачить все... Думки швидко біжать і одна з них підказує: а що, як я встану і запрошу її до танцю?

Ця думка розростається. Ну і що... Встану і скажу: дозвольте, панно Настусю... О! Вона зіскочила зі свойого стола і йде до Василя. Серце б’ється... Він намагається вирівнятись, але мало часу.

— Василю, — чує він голос, немов з якогось туману. — Потримайте мені... — кинула свою хустинку просто йому на коліна і зникла.

У залі заграла оркестра, і нічого не стало...

Та хустина... Якась дика, безглузда думка. Звідки вона? Василь обережно торкається того, що лежить у нього на колінах. Це щось дуже ніжне. Це павутиння, що злетіло несподівано. Але разом з тим Василь виразно відчув: так. Цей шматок ніжної матерії — це німий свідок чогось дуже інтимного, захованого далеко від ока... Він підняв ту річ, стиснув її в кулак і так довго її тримав... Вона, вона, вона, бігла думка, огненна думка, що пекла й залишала тривалий, вічний слід...

У цей момент вривається Гриб. Він побачив Василя.

— Шеремето! Ти здурів? — викрикує він так, що всі звертають увагу. — Ходім!

Це був такий порив, що Василь не міг йому опертися. Він швидко встав і разом з Грибом подався вниз. Проходячи залею, він ще раз помітив Настю. Вона танцювала вальса... Все крутилося, пінились сукні, гриміла музика...

Опинився знов у буфеті. Там вже всі, а між ними і Семен Іванович. На столі кругла пляшка, а навкруги серія чарок, уже налитих, готових до наступу.

— Ти! — каже до Василя Гнатюк.

У руці у нього повна чарка, і Василь встиг помітити погляд товариша. Він повний, переповнений, і Василь його, здається, розуміє... Він тісніше стиснув хустинку, що лежала в його кишені...

За буфетом вже порожньо. Роля Варвари Сергіївни скінчена. Поле її бою очищене. Вона переможно порахувала гроші, записала їх до книжки і сховала до японської скриньочки. Вона не йде танцювати. Ні! Вона йде спокійно до роздягальні, одягається, щільно закутується і відходить... Вона втомлена...

А вечір-баль гримить до ранку. На сході родиться зоря світанку. Ніч догоряє чорним полум’ям, за хмарами блукають рештки місяця, інколи рідіє туманна хмаринність і зорі цілою зграєю прориваються та горять, мов ялинкові свічі, окутані шкляною ватою. Свіжий, білий пух прикрив поверхню землі. З дверей комерційної школи вириваються юрби людей. Вони гойдаються, їм тяжко йдеться, вони на ходу одягаються, хитаються вправо чи вліво...

Товариство Миколи Гнатюка також вирвалось з дверей, хоч нагорі в поблідлих вікнах все ще гриміла оркестра і без перерви ворушилися у танцях пари. Між ними також і Мединська. Василь хитається попід крислатими липами, розкидає свавільно руками, ніби керує якоюсь дикою оркестрою... У лівій руці він щось міцно стискає і, струшуючи розпатланою головою, на весь голос співає: “Ой, місяцю, місяченьку”...

Бідний Євген... Василь застав його в постелі. Як стратив його від початку вечора, так потім уже і не бачив. Раз тільки помітив його червоного, мов буряк, коли він задеркувато, ніби молодий півник, танцював з якоюсь гладкою міщанкою шімі...

Василь увірвався додому так шумно, що Євген прокинувся. В його очах Василь одразу вичитав усе: і злобу до себе, і розгубленість, а найголовніше повне розчарування. Василеві треба було його не займати. Але де! Василь зараз на верхах. Йому немає стриму.