Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

— Ні, — каже Василь. Кидає це слово, а сам дивиться туди, де летять пари. Там також Настя. Бачить її. Очі його слідкують за нею, біжать разом з вируючою блакитною хмариною, що ось відлітає в глибину... Як би кинувся туди і дико закрутився... Ні, ходімо геть! Прориваються крізь натовп, натрапляють на знайомих, попався навіть Козенко — малий, непомітний, мов цвях... Добилися до вихідних дверей і, наштовхуючись на людей, пішли, тупаючи униз по сходах...

Зупинилися в буфеті. За буфетом стояла сама Варвара Сергіївна, дорогоцінна, урочиста... Зовсім, зовсім чудо, але вона тримається меж землі і не пнеться до неба. Вона чарівно наливає чарки, чарівно ховає банківки, які сипляться й сипляться, мов справжнє листя восени... Темно-синя оксамитова сукня з пишним лисом додає їй королівської недосяжности...

Всі стільці зайняті. Всі столи заставлені. Всі місця заповнені. Треба стати невидним або озброїтись терпінням, поки хтось висмикнеться, залишить свій простір, щоб його негайно заповнити собою.

— Авансе! — чує Василь під ногами.

Дивиться туди. Під ним на низькому м’якому старомодньому фотелі Круп.

— Сідай! Ваша гімназія сьогодні вийшла поза межі... Це вже море... Сідай! Знайомтесь. Син судді з Вишнівця! Плутається в Марксі... Чув ти таке? Достоєвський, на його думку, міщанин... Нерозумно, але хвацько... Фу! Бракує повітря...

Він негайно налив Василеві відразу три чарки...

— Всі три! Раз, два, три! Хлоп! — вигукнув він глухим голосом.

Василь подивився на нього тупо і зрезигновано.

— Пий, — каже він Гнатюкові. Гнатюк протягнув руку, взяв чарку. Василь взяв також. Повільно, мовчки вилили то в себе.

— Ти, Василю, п’єш здорово... А вигляд у тебе табак... Втріскався, що? Ні. Ти мені не кажи!... Пий ще! Я ось тут маю запас... — Він показав рукою під стіл, де стоять невинно кілька пляшок...

— Ви вже знайомі? — питає Василь байдуже.

— Знайомі, — каже Гнатюк.

— Ясно! — стверджує Круп. — Море горілки випили в Хмелюка... А де Федір?

— Федір то Федір... Федір є, а де Валя?

— Валя танцює, — каже Фомин — син вишневецького судді. Він встав і проговорив. — Йду! На мазурку! Ех! — і затупав ногами...

— Коти, коти! — вирік Круп. — Звільни чесним людям місце. Сідай тут, а ти... Ну... Посунься, — звернувся він до якогось добродія в смокінгу.

Той поглянув на нього червоними очима і посунувся. Василь і Гнатюк сіли. Круп налив ще. Василь випив і почув у голові гойдалку.

— Я більш не п’ю, — каже він глухо.

— Не п’єш? — скрививши уста, каже Круп. — Мужик ти, Василю! Репаний. Не розумієш ти атому, з якого зліплено інтеліґентного чоловіка. Ти кнопка... От що ти! Бабця моя, фрейліна двора його імператорського величества Скарягіна, вбила б тебе одним поглядом... Підведи голову... Дивись на світ як диявол... На всіх одверто й згори. На всіх згори... Ти роджений для більшого... А що ви думаєте... Інколи так, власне, є. Родиться якась непотріб... Плебей, раб, відпалок... І дивись — з нього росте бик Аніс... Якесь божество. І наша революція це й є таке... Бичаче діло. Ленін? Хто він? Дворянин? Дуля. Дегенерат. Ти ж тільки глянь на його череп. Лисий, як коліно. А що закрутив з різними бабцями. Моя фрейліна двора казала: власне кажучи, Ленін належить до великих людей... І вона не помилилась.

— Хто казав фрейліна двора? — питає зовсім сп’янілий Гнатюк.

— Я казав, — сіпається до нього Круп.

— Ви но тут не дуже того... — повертається до них добродій у смокінгу.

Всі троє подивились на нього. Крупові його вигляд не подобався.

— Я вам, добродію, скажу, що ви втручаєтесь не в свої державні інтереси. Хто ви?

— Я? — каже той визивно. — Граф Свистульський...

— Я так і знав. Задоволений. Дякую! — каже Круп і відвертається.

— Ви кидаєте визов? — кричить Свистульський.

— Краще вип’ємо, — каже спокійно Круп. На добродія у смокінгу не звертають уваги.

— Ви кидаєте визов? — повторює той.

— У мене ще під столом, добродію, дві пляшки. Не приневолюйте мене одну з них пожертвувати на ваш череп, — каже йому під саме вухо Круп.

— А! Зрозуміло, зрозуміло... Дякую. Вдоволений... Пийте на здоров’є, — каже той і посміхається.

Круп вдоволений також. Всі вдоволені. Але Василь відмовляється пити. Рішуче, цілком рішуче... Він бажає піти нагору, поважно і остаточно бажає, і прошу йому тут вже не перечити. Він встає, не прощається і пробивається до виходу.

Неймовірне почуття. Василь, мабуть, його ніколи не забуде. Здається, він пробивається через хвилі, які напливають на нього і заливають. В очах з’являються і зникають обличчя... Червоні, гарячі, спітнілі, веселі, невеселі... Він їх минає, відгортає на бік, не зупиняється, кудись, сам не знає, куди рветься. Мигнуло Козенкове обличчя... Здалека кулею пролетіло враження від Шпачука. І все це змазує, ніби величезний віхоть, натовп.