Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

— Можливо, що й так, — погоджується Василь.

Вони вже повернули на Широку і йдуть у напрямку Стасюкового мешкання. Доходять до якоїсь фіртки, завертають до неї, йдуть довго вузенькими суточками між двома високими погнилими парканами і приходять під хатинку селянського типу з маленьким ґаночком. Під хатинкою лавиця, і хто на лавиці? Справді, на лавиці Мицюк, а біля нього дівчинка, одягнута напів по-селянському з білою на голові хустинкою, зав’язаною під підборіддям. Вони сидять, дивляться скоса на молодий місяць і мовчать...

— Ходімо туди, — каже Стасюк і показує на купу вишняку. Вони йдуть туди. Там також знаходять поганеньку лавицю. Сідають.

— Я от, — продовжує Стасюк, — і хотів з тобою порадитись... Ти знаєш, що я над цим уже давно думаю. Уже давно. Бо я одного разу прочитав, що Пілсудський, коли ще вчився у Вільні, то дуже любив читати книжки про Наполеона. І я собі подумав: бач, щоб бути таким, треба навчитися. Сісти, почитати, вивчити, добитися і бути. От так! — вже твердіше промовив Стасюк. — Я купив “Більшовизм і політика Антанти”, потім я ще куплю... Є така книжка — “Україна і політика Антанти”, а потім я бачив в каталозі “Визволення” Винниченка, а потім “Похід Карла на Україну” Донцова, а потім... Я також бачив у каталозі “Визволення трудящих”... Мене, знаєш, дуже цікавлять книжки, де говориться про якесь визволення... Це якраз те, що я хочу. Але це все українські книжки. А ти знаєш. Українці надто “чесні з собою”, як казав Винниченко. Вони пишуть те, що думають. Але я хочу вивчити мови. Я тому вчу так французьку мову... Щоб читати їхні книжки. Там можна навчитися... Французи — найліпші брехуни... А ще хотілось би мені вивчити знаєш що? Англійську... Я собі уявляю, що там пишуть... Бо я тобі кажу: чим більше котрийсь народ здобув, тим він краще вміє брехати.

І от я дивлюся на наших хлопців. На Шпачука, на Козенка, на Приходу, на Гнатюка, на тебе... Ну, на всіх... Я собі думаю: вони бідачиська так б’ються, так стараються, так добиваються, але однаково нічого з того не вийде. Чому? Бо всі вони дуже чесні. У них очі на лоб вилазять від чесности. Вони так у ту політику вірять, як у Бога. От щоб їм на це сказав французький сенатор Бораа... Він би з них так сміявся, що, можливо, здурів би від сміху. Я собі сказав: Стасюче, ти, хлопче, сиди і працюй. Сиди і вчись. Вчись, вчись і щось з тебе буде...

Василь майже спить. Він сидить, ззаду крізь густий вишняк де-не-де проривається місячний промінь, так само крізь якусь дрімоту прориваються до його свідомости поодинокі звуки Стасюкового голосу. Але раптом... Що це? Щось там далі, у сусідньому вишняку засвистіло, затьохкало, запищало, затарахкотіло... Що це?

Василь думає, що це йому сниться і тягне себе за ніс. Ні. Він ще не зовсім спить. Він чує під пальцями свого носа. Але це там, у кущах вишняку, напевно, соловейко. Василь ще не чув його цього року. Він уже ось є і розтьохкався, мов божевільній. І кому це він так співає? Чи Мицюкові з його Дульчінеєю, чи, можливо, вітає промову Стасюкову? Василь напружує свій слух. Чудово! Направду ця пташина вміє робити своє діло. Василь пригадує собі з Олеся: “Чому казати я не вмів в ту ніч весни слова кохання, коли над нами місяць сяв, коли без впину щебетав”... Як це добре підходить. Прекрасно підходить...

— ... і тому я кажу... — чує Василь знов якийсь уривок Стасюкових слів. — Бути чесним на землі — це значить бути рабом...

Василь пускає ті слова, мов євангеліст свого священика мимо раненого, та йде далі з Олесем: “Не будуччина нас лякала... Нас не могло злякать життя... Мої кипучі почуття... І смерть собою не злякала б”... Місяць світить, заліпившись рогом за вежу ліцею, що нагадує мечеть. Десь там далі сидять Мицюк і дівчина, він уже розм’як, мов нагріта шоколяда, і дивиться на незрозумілу красу.

— ... і от, що ти мені порадиш? — долітає здалека питання. Василь здогадується, що це, мабуть, Стасюк. Прокидається і сам питає:

— Це ти сказав?

— Ти хіба мене не впізнав?

— Признатися, що не впізнав, Стасюче...

— Ну, що ж ти мені на це порадиш? — питає він ще раз.

— А чому ти мене питаєш?

— А кого ж я маю спитати? Я з цим вже стільки ходжу... Кого ж маю спитати?..

— Нікого. Нащо тобі порада. Навчися ні з ким не радитись... Ну, прощай. Слухай он соловейка... Прекрасно чеше своє. “За-щолкал, засвістал, на тисячу ладов тянул, перелівался”, — деклямує Василь Крилова. — А знаєш, — каже він, — Стасюче, це цікава байка. Я можу порадити тобі, як осел соловейкові: “А жаль, что нє знаком ти с нашім пєтухом. Єщо б ти болє навострілса, каґда б ти у нєво нємножка паучілса”...