Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Гриб, Біленко і Гнатюк, а біля них ще кількох стоять на пероні, мають виструнчені ноги і набрумкують модерне джімі, хитають у такт головами і розкидають поглядами на панночок при помпі.

Василь і Євген також вливаються до гурту. Євгенчик найперше турбується, чи є “вона”. Напевно! Отам, мов херувимчик, нерозлучна зі своїм двійником — обидві у коротких, ясно-кремових суконочках та білих шляпочках з короткими панчішками. Василь побачив Настю. Вклонився. Коротка усмішка. Вона за всіх дівчат вища, достигліша, можливо, краща. Василь дивиться і не червоніє більше. Навіть не віриться, що це вона, та сама Настя... Он стоїть вона, а навкруги — Варвара, Надія і Настя-друга, і Катя з сьомої кляси, і багато-багато інших, більших, менших... Але Настя між ними надто вирізняється. Василь все ще кидає потайки погляди і йому приємно, що вона така... Прекрасна завжди, у всі часи. Який щасливий той Гнатюк, що вона його вибрала, але він напевно того не усвідомлює. Він не з таких. А Василеве кохання... Можливо, це не було те, справжнє. Можливо, це був тільки цвіт, з котрого має ще зродитися колись те дійсне, справжнє... Але яке воно було... Як буйно, яскраво воно цвіло. Скільки барв і скільки животворчої сили вилонило воно з глибини Василевої істоти. І який він вдячний отій он чудовій, юній дівчині, що саме вона дала йому його... Мила! Кохана! Ніколи незабутня... Вічно свята в моїй душі!..

— Здоров, Шеремето! — хтось міцно ляпає його по плечі. Оглянувся — Гнатюк.

— Здоров!

Потиснули руки. Перед Василем цупкий, барчистий юнак з міцними, білими зубами.

— А Шпачук не з’явився, — каже він.

— Куди йому! Він зайнятий поважними справами. — Підходить Козенко, підходить Стасюк. Всі тут на пероні і всі чекають потягу. Пів до сьомої. Сонце вилетіло в простір, ніби розжарене ядро, вистрілене з гармати. А там далі — долина, розгортається широчінь, обрій, поодинокі, зовсім білі на синьому хмарини, синюваті обриси пригірків, темні, ніби тушем кинуті, плями дерев, зелені килими ланів, якими ходить своєю легкою ходою польовий бог і топче їх, збиваючи хвилю барви старого спижу.

Потяг сформовано. Паротяг спереду. Стовп диму і пари виривається з його чорного нутра і розлягається. Вагончики з написами ПКП і римськими III стоять один за одним, мов слухняні раби за своїм паном. З шумом вдираються до них хлопці та дівчата. Рух, вигуки, розкотистий сміх, помахи хустинок, стрибки сюди, стрибки туди, метушня Варвари Сергіївни та Семена Івановича, які намагаються надати стихії якогось ладу, — все це творить образ, гідний окраси весни. Десь з’явилися величезні галузки розцвілого каштану, хтось уже заквітчав ними вагон; ті он групою, мов молоді пташата з кубла, повисували з вікон голови, попростягали руки і кричать, щоб їм дали зеленого. Потяг свистить, на перон виходить вартовий станції у червоній рогатівці.

— Сядаць! Завєраць! 0-о-од’язд! — кричить він. Двері з грюкотом зачиняються... — Нє вольно стаць на...

Останнє кондукторове слово зникає. Потяг уже рушає. Сотні голосів кричать якесь гаа-ааа-ооо! І, при тому, махають руками, хустинами, головами, хоч на пероні, крім кількох залізничників, нікого не лишається. Рідко коли відходить з цієї маленької станції така криклива і барвиста каравана. У вагонах тісно. Не всі можуть сидіти, а ті, що сидять — сидять пліч-о-пліч, нога при нозі, п’ятьох, шістьох на одній лавиці, на колінах, де прийдеться, навіть вишкрябались на полиці і там галасливо розляглися.

Дівчата виокремилися від хлопців. Так забажала Варвара Сергіївна. І добре. Хлопці зовсім їх не потребують для щастя. Вони можуть самі перекидатись дотепами, підспівувати вояцькі пісні. — Миколо! — Гов! — Нічого! Це тільки, чи ти здоров! “Вийшла Дуня за ворота, а за нею солдат рота, гей, гей, гей, Дуня-я, Дуня — ягідка моя!” — починає хтось, і з усіх вікон по полях і розлягається: “Гей, гей, гей... Дуня-я, Дуня — ягідка моя!” Пісня всім подобається. Скінчились слова, але тут огортає Василя бажання імпровізації. Потрібні тільки перші рядки, яких співається сольо. Василь імпровізує: “І було б усе гаразд, тільки вирвався Тарас!” — Хор підхоплює: “Гей, гей, гей... Дуня-я, Дуня — ягідка моя!”. “Тарас Дуню пригортає, Дуня губки відвертає! Гей, гей, гей!...” Дівчата також пробують співати. Вони затягнули “їхав стрілець на війноньку”, але спів хлопців зовсім заглушує їх. Варвара Сергіївна сидить з дівчатами і посміхається. Вона вдоволена. За переділкою сидять директор у свіжому, кремовому убранні, Семен Іванович у темно-синій з виложеним коміром сорочці, Річицький у старому, але старанно випрасуваному білому полотняному костюмі і їжакевич у звичайному дбайливо утриманому убранні, з краваткою та з усім, що до того належиться. Вони, мабуть, шкодують, що сіли так далеко від хлопців, а ті там тепер виробляють, що хочуть... Вони прислухаються до хлоп’ячого співу, потім директор питає: