Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

— А котрий то там імпровізує? — Вусики його Невдоволено моргають, бо він не може встати, піти туди й крикнути: “Ей, ей! Тихо там!..” Семен Іванович посміхається в свої невеликі, рудуваті підківкою вусики.

— Це, здається, Шеремета, — каже він по хвильці. — То знаєте... Молодь, — додає він до сказаного.

— Но, но, но! Добре, добре, добре! Але це зовсім не пісні для учнів. Вони ж не солдати... Зробите їм, Семене Івановичу, зауваження. їжакевич посміхається також, бо йому й самому хотілося б отак поспівати, і філософствує:

— А от цікаво... Як тільки всідає до вагона більша кількість організованих людей, вони відразу почувають себе по-вояцьки... Навіть це помітно у жінок... От хоч би й пісні — і ті й другі відразу почали з вояцьких...

Директор, що не дуже розбирається в піснях, питає:

— А хіба й дівчата співають вояцької?

— Ну, — каже Семен Іванович, — “їхав стрілець на війноньку”. Хм... Не чую в тому нічого вояцького... Саме для дівчат пісня...

— Я кажу про ту... ту Дуню...

Після того вчителі розважають про характер пісень, про їх походження. Пісня, мовляв, відзеркалює душу. Чи ми маємо добрі вояцькі пісні? Пісня — дуже важливий чинник в життю народу...

А потяг собі біжить. Він ні на що не зважає. Ось він уже розігнався, кілька разів для бадьорості свиснув і женеться просто на ліс, що отам ледве синіє на обрію. Дим розбивається від легкого подуву південного вітру і обережно, ніби боячись упасти, стелиться по молодих, зелених житах...

Все це триває одну мить. Ось вже і ліс. Паротяг хрипло перебоями засвистів і пересік навскоси биту дорогу Крем’янець — Дубно. Ось уже з обох боків ліс. Справа більше шпильковий, зліва — листяний. Ще мить, і потяг зупиняється. Крихітна станція з правого боку. Невеличкий дерев’яний будиночок. На чорній дошці ще помітні сліди напису по-російськи “Смьіга”, але тепер там написано по-польськи. Зліва широка площа і на ній безладно звалено багато почорнілого від часу дерева...

Тут дуже почувається вплив весняного сонця. У квітниках біля будиночків яскраво цвітуть малинові півонії, бузковий коситень, боз не може дочекатися і, здається, ось-ось розцвіте враз. Пахне живицею, свіжістю... Все до пересади зелене.

Молодь з гамором висипається. Вистрибують з вагончиків. Дівчата чепуряться, хлопці гуртуються до походу, директор не може втриматись, щоб не втручатися до цього галасливого товариства. Він раз у раз робить зауваження. Той непристойно розхристався, у того погано начищене взуття, в іншого розпатлана голова. Він також не забув хлопцям їх співу. “Но, но, но! Ви там... Гей! Що це ви там співаєте? Це ви, Шеремето, відзначуєтесь”...

Але його, мабуть, ніхто не слухає. Варвара Сергіївна намагається перекричати всіх, але куди їй. Вона щосили кричить:

— Ша, слухайте! Тепер ділимось на гуртки. Не можна всім отакою оравою... Кожний гурт маршує окремо, але в тому самому напрямку.

Незабаром все довільно упорядковується. Усі йдуть просто в ліс на захід. Скоро зникає станція. З усіх боків ліс. Під ногами безліч квітів — братки, зозульчині слізки, медяники... Місцями синіють кущами фіялки. Скрізь розгортається папороть, росте глуха кропива, ріжні трави. На всьому ще блищить роса, і дехто з учнів роззувається, але їм нелегко йти босоніж. Вони стрибають обережно на пальчиках. Дівчата наривають квітів, плетуть з них віночки і заквітчуються. Сміх, вигуки, свист...

Йдуть довго. Ліс стає щораз цікавішим. Величезні дуби й сосни маєстатно здіймаються і закривають небо. Безліч птаства скаче по гілках і, здається, намагається перекричати галасливу молодь. Подекуди крізь гілля проривається навскіс сріблясте соняшне проміння, творячи привабливий образ світла й тінів, прояснюючи повітря, зеленаво-сірі стовбури дубів, широке, мокре від роси листя. Як багато тонів, барв, руху, свіжості... Як чудово десь недалеко викуковує зозуля і як старанно стукотять дятли.

Нарешті ліс змінюється. Кінчається ділянка старих дерев і починається молодняк. Кущі грабини, молоді дубки, гнізда ліщини, ріжні кущі диких рослин, як вовчі ягоди, горобина, а між ними — молоді пагони малини, ожини та чорниць. Варвара Сергіївна десь там кричить, що всі мають зупинитися. Тут є прекрасні галявини з молодою, рівною, зеленою травою, де можна розбити табори, поділитись на гуртки і розпочати забави.

Усі зупиняються. Справді, кращого місця не знайти. Сонце вдирається сюди і несамовито гріє. З великого лісу повіває приємним холодком. Там далі тече невеличкий струмок, десь там далі навіть має бути якесь джерельце, де можна брати чисту воду. Чудово. Ось тут прекрасна галявина під густими кущами осичини вперемішку з дубняком. Гурт молоді — дівчата й хлопці — негайно її займають. Не всі тут змістяться, тому решта шукає собі іншого місця. Ті, що залишаються, одразу падають у траву — їм хочеться обнятись з сирою землею, торкнутись її не тільки ногами, але й руками, а навіть устами. Трава, мов барвисте руно, і кожному хочеться тут посидіти чи полежати.